Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

За дверима змінилася пісня, її настрій трансформувався з тягучо-зловісного на агресивний. Почекавши хвилинку, Платонов постукав іще, тепер уже кулаком, гучніше. По той бік почулися кроки, і старечий надтріснутий голос проревів, насилу перекрикуючи музику:

– Шо?

– Шо «шо»? – розгублено крикнув у відповідь Сергій.

Луна злетіла угору, до верхнього поверху, і затихла аж під дахом.

– Шо треба, питаю! Чого лупиш у двері?!

– Я би хотів поговорити з Вірою Сергіївною Лабугою, – вдався до офіційного тону Сергій.

– А хто ти такий, щоб зі мною говорити, га?

«Ага, чудово. Отже, вона буває вдома. Можна валити», – подумав Сергій. Але його захланність і бажання якнайкраще показати себе перед босом зіграли з ним злий жарт. Уже майже сіпнувшись до виходу, Платонов уявив мармизу свого шефа, коли він викладе йому багато-багато цікавої інформації про Лабугу Віру Сергіївну, і ляпнув:

– Це вас із банку турбують!

– Якого ще, на хрін, банку? – загрозливо прошипіло за дверима.

Музика вимкнулася, і в тиші, яка ламала двері з протилежного боку, Сергій почув пересування квартирою і кроки кількох осіб.

– Ви в банку брали кредит у лютому цього року, тринадцять тисяч! Досі не зроблено жодного внеску! – гукнув Сергій, дивуючись, як Натаха з кредитного погодилася дати гроші такому клієнту. – Та ж ви відкрийте двері, поговоримо! У мене документи з собою, я все вам покажу!

– Ага, щас я відкрила! Я відкрию, а ти мене пограбуєш, або ще гірше – зґвалтуєш! Воно мені нада?

Сергій уявив, що можна винести з хати з такими дверима і як можна ґвалтувати людину, що має такий голос та, згідно з анкетою, майже шістдесят років від народження. Його охопив жах.

– Ну що ви! Я ж на роботі! Як я можу!

– Усе рівно. Можеш.

Сергій поміркував і подумки погодився, що хтось інший все-таки міг би. Але не він.

– Віро Сергіївно, відкрийте двері, поговоримо! – ще раз попросив він.

– Іди на хуй звідси, шваль! – рявкнув раптом з-за дверей пропитий чоловічий бас.

– Чуєш, дядя, – миттю завівся офіційний представник, – давай не груби мені тут, бо зараз наряд викличу, скрутять тебе, будеш у абіз’яннику матом крити.

– Вали давай! – повторив той самий голос, але м’якше.

– Я зараз ментів викличу, – простіше пояснив свою погрозу Сергій.

– Давай-давай, думаєш, ти перший такий вумний? Уперьод, викликай!

Сергій уже орієнтувався у цих пропитих і прокурених голосах. Зараз озвалася пані Лабуга, хазяйка. Він потупцяв на місці, але піти не наважився, бо ж тоді виходило, що його послали, а він послухався. За дверима знову зарухалися, заходили, щось потягли, а Сергій Платонов занурився у власні думки.

«І на холеру воно мені треба? – заговорив він до себе. – Зараз валю звідси, набираю Натаху з Катьою, заскочим в один бар, в другий, потім гляну, хто з них швидше нап’ється, та й повезу до себе. А то й двох одразу», – мрійливо примружився він. Секс утрьох давно манив його, але залишався таким же далеким і недосяжним, як райські брами для політиків. «Хай йому грець, сьогодні я їх двох видеру. Одночасно!» – вирішив Сергій і, окрилений цією думкою, зібрався вже розвернутися і вибігти геть із темного під’їзду, від Лабуги з її корешами-бухарями, від просяклого незрозумілою рідиною килимка HOME SWEET HOME та загалом абсурдної ситуації, до якої він зараз потрапив.

Але якраз цієї миті Вєрка Лабуга знов нагадала про себе надтріснутим голосом за дверима:

– Альо, банкір, ти шо, змотався?

– Ні.

– Покаж документики.

– Як я вам документики покажу, якщо у вас глазка немає на дверях? – Сергій підсвітив собі мобілою, але ніяких ознак дверного вічка справді не побачив.

– Під дверима просунь. Я подивлюсь, потім віддам тобі і відкрию двері, якщо все гаразд.

– У вас там насцяно під дверима, і набльовано теж. Як я вам документики туди просуну?

– Та нормально там усе, не понтуйся ти, банкір, – знову втрутився в розмову вже знайомий чоловічий голос.

– Іди на хуй! – огризнувся Сергій, якого ці дебіли вже затримували, відривали від пристрасного і виснажливого, хоча і поки що нафантазованого сексу з Натахою та Катею.

Він, промовляючи ці слова, забув, де живе. Що в наших широтах за недоречні фрази, а простіше кажучи, за свій базар часто доводиться відповідати. Не встиг Сергій вимовити останній звук свого посилання, як за дверима почувся сухий і холодний ляскіт, а зразу за ним – приголомшливий вибух.

Буквально за хвилину перед тим Лабуга з корешем дістали про всяк випадок стару рушницю і наставили її на двері, але постріл був несподіванкою як для Сергія, так і для них. Лабуга просто не терпіла, коли її друзів посилали на хуй. Сама незчулася, як смикнувся палець, сильно вдарило у плече і куля з кінематографічним тріском проломила тонку деревину вхідних дверей, розірвала візерунчасту клейонку. Наступної миті Сергій, зробивши красивий рух усім тілом, лежав біля дверей квартири навпроти, занімілий від болю. Плече йому боліло так, ніби туди вкрутили болт і закручували, та де там, забивали з усієї дурі кількакілограмовим молотком. Біла сорочка була залита кров’ю, руки не слухалися, зуби стукотіли, вибиваючи дріб у холодній тиші сходової клітки. Довкола нього, мов пелюстки траурної білої троянди, лежали заляпані кров’ю квитанції та якісь банківські папери. У дверях зяяла величезна дірка, і в ній виднілося два старечих лиця. За спинами Лабуги та її дружбана сяяло жовте електричне світло, окремими промінцями вибиваючись у під’їзд і освітлюючи шокованого Сергія.

– Сам іди! – шкірився старигань. – Ну шо, педріла, – натякнув він на довге, як для нашого району, волосся гостя, – достатньо тобі такого глазка? То шо, покажеш документи?

– Ви… ви… – затремтів Сергій, намагаючись підвестися бодай до сидячого положення та затиснути долонею рану, з якої струменіла кров, – та ви охуїли, чи шо!

І вже не вбачаючи сенсу в подальшій розмові, він доповз до дверей навпроти «дванадцятки», оперся на них спиною, здоровою рукою дістав мобілку, додзвонився до міліції, назвав адресу та, полегшено зітхнувши, заплющив очі.

У голові йому паморочилося, підлога гойдалася, зі старечих облич у дверній пробоїні на нього летіли кольорові плями. Раптом двері розчахнулися – і на порозі в потоках яскравого світла з’явилися дві темні постаті. Одна мала в руках невеличку сокиру для м’яса та предмет, що нагадував пляшку, інша – перекинуту на плече рушницю. Сергій смикнувся і відсахнувся, але вперся в холодний метал чужих дверей.

– Ми, банкір, не охуїли, ти не подумай, – примирливо сказала постать із рушницею, в якій поранений Сергій упізнав Віру Сергіївну Лабугу.

Лабуга в кілька кроків наблизилася до нього – і молодший