Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Дамо фору прихильникам «попереджувального удару» — забудьмо наразі про цей щоденник. І згадаймо виявлений мною факт — відсутність у вермахту на початку війни німецько-російського розмовника. Мені здавалося: командування вермахту так поспішало випередити Червону армію, що просто не встигло його видати. Але ця версія виявилась помилковою. Я дізнався, в якій величезній таємниці готувався напад на СРСР. Наприклад, з друкарні, яка 18 червня розпочала друкувати листівки з промовою Гітлера, гестапо чотири доби нікого не випускало! Але скласти й видати розмовник — це не листівку надрукувати. Це досить складний проект, який не замкнеш тупо на ключ. Ризик витоку інформації тут набагато вищий. А оскільки бліцкриг на сході планували завершити за три-чотири місяці, то, мабуть, вирішили, що на цей час вистачить і польського розмовника. Тим більше, що в Україні та в Білорусі багато хто добре розуміє польську мову.

Гітлер називав Росію колосом на глиняних ногах, який завалиться після кількох потужних ударів. А під Москвою він переконався, що це просто колос. Та було вже пізно.

Перемога літератора

Наприкінці розмови з Віктором Суворовим я попросив у нього електронну адресу. Він не дав, пославшись на те, що багато хто, особливо ізраїльтяни, звинувачують його у відмиванні образу Гітлера і мстяться:

— Нещодавно тамтешні хакери вивели з ладу мій комп’ютер!

В Ізраїлі День Перемоги над гітлерівською Німеччиною — державне свято, і цим усе сказано. На іншу реакцію ізраїльтян Суворов і не міг розраховувати.

У 1992 році в передмові до російського видання «Криголама» він попросив вибачення у свого батька, артилериста протитанкової батареї Південно-Західного фронту, за те, що зруйнував його уявлення про Велику Вітчизняну війну. Покаявся також перед читачами, а отже, й переді мною. І я, син офіцера Червоної армії, його пробачив. Більше того, згоден з автором багато в чому, але тільки не з його висновком про «попереджувальний удар Гітлера»! Сталін, безперечно, мав агресивні плани, але Гітлер напав незалежно від них з інших причин.

Хтось іще сумнівається? Тоді відкриємо наостанку спогади дуже авторитетного свідка — ад’ютанта Гітлера Ніколауса фон Бєлова: «30 березня (1941 року. — Авт.) Гітлер знову скликав керівників вермахту. В залі засідань при його службовому кабінеті він виголосив двогодинну концептуальну промову, в якій виклав свої думки щодо походу на Росію... Він заявив: „У даний час Англія покладає свої надії на Америку та Росію“. Америка зможе забезпечити свою максимальну військову міць лише за 3-4 роки. „Росія — останній ворожий фактор в Європі. Її конче треба розбити в цьому чи наступному році“...».

Треба зовсім не дружити з логікою або совістю, щоб і надалі вважати напад Гітлера вимушеним самозахистом.

Гітлер, як ми бачили, не зміг переконати Гудеріана у тому, що війна з Росією є превентивною. А Віктор Суворов, ігноруючи напевне відомі йому факти, сам себе в цьому переконав. Літератор переміг у ньому колишнього розвідника.

«Київський котел» сорок першого

Погляд ізсередини

Битва за Київ, яка закінчилась у вересні 1941 року оточенням п’яти радянських армій, вважається визначною перемогою вермахту на східному фронті. Однак генерал Гудеріан писав: «Сумнівно, щоб вона дала якісь масштабні стратегічні переваги». А один з розробників плану «Барбаросса» генерал Варлімонт назвав її «лише тактичним успіхом».

Що ж розчарувало цих та багатьох інших німецьких воєначальників?

Лубни, тринадцяте вересня

Тема київського оточення в Радянському Союзі замовчувалася. Воно й зрозуміло: Червона армія втратила там лише полоненими 665 тисяч осіб. Але я знав про це оточення ще дитиною з розповідей батька: він був одним із небагатьох, хто вийшов звідти...

Батько закінчив Київський державний університет на п’ятий день війни й отримав диплом юриста. Хотів на фронт, але у військкоматі сказали: «Юристи з вищою освітою у нас рідкість, тож служитимете за спеціальністю!». Так він став слідчим військової прокуратури Південно-Західної залізниці у званні лейтенанта.

Залізниця надзвичайно важлива для країни в мирний час, а вже під час війни... Постачання фронту, вивезення поранених у тилові госпиталі, евакуація заводів і населення — це не всі її завдання. Недарма німці жорстоко бомбили станції та поїзди (навіть санітарні, з червоними хрестами на дахах). А були й грабіжники, й мародери, які потрошили товарні вагони. Були дезертири, готові на все, — адже їм так чи інакше загрожував розстріл. Отож роботи на залізниці військовому слідчому вистачало.

У першій декаді вересня батька відрядили із службовим завданням у східному, полтавському напрямку. Їхав він на старій «емці», віз із собою друкарську машинку для оформлення протоколів. Коли повертався до Києва, назустріч від краю до краю дороги повільно рухався потік машин та возів. Довелося зупинитись на узбіччі. Раптом із зустрічного автомобіля його гукнув підполковник: «Сапожніков, ти куди?» — «їду з відрядження». — «До німців у лани?! Київ з дня на день буде здано. Повертай назад!» — «Не можу, маю розпорядження». — «Хто його підписав?» — (Батько назвав прізвище начальника). — «Я вищий, ніж він, за посадою та званням. Скасовую його розпорядження і наказую рухатись за мною!..».

Того ж дня, 13 вересня, в’їхали до Лубен. Київ далеко позаду, у двохстах кілометрах. Колона спускалася по шосе до мосту через річку Сула, аж раптом там почалася стрілянина. Назустріч з несамовитим криком «Німці!» бігли люди. Божевільні? Панікери? Та слідом з’явилися танки з хрестами на баштах.

Наші розсипались по кюветах. Хто просто втиснувся в землю, хто намагався стріляти по танках. Батько теж стріляв зі... свого нагана.

А танки насувалися, трощили й давили. Батько бачив, як медсестра з гранатою кинулась у відчаї під один із них... Пострілявши з кулеметів, танки повернулися до мосту. Так закрився «київський котел» — найбільший у світовій воєнній історії.

Далі був суцільний хаос — ніяких регулярних частин! Люди стихійно об’єднувались у невеликі групи. Батько виявився в такій групі єдиним офіцером, і солдати вимагали, щоб він командував. Він хотів відмовитись: «Я ж цивільна людина і в армії зовсім недавно» — але йому пригрозили розстрілом. Батько знайшов вихід: «Приймаю командування, а своїм заступником з бойової частини призначаю сержанта такого-то!..».

За кілька днів командувач Південно-Західного фронту генерал Кирпонос спробував зібрати у Пирятині й упорядкувати цю людську масу. Батько потрапив в один із свіжосформованих підрозділів. За наказом Кирпоноса їх вишикували в колону і стройовим кроком, мало не з оркестром, повели посеред білого дня на схід, у напрямку Лохвиці. Та слідом за літаком-розвідником з’явилися танки з хрестами й відкрили по колоні