Читати книгу - "Вибрані романи"

більш, як на усмішку. І мій друг та автор передмови до мого роману мусить бути дуже обережним, обговорюючи в такий спосіб мої рішення, бо якщо він надто мене роздратує, то я з ним зроблю те саме, що зробив зі своїм другом Пересом, тобто дозволю йому померти або вб’ю його замість лікаря. А лікарі, як відомо моїм читачам, завжди стоять перед дилемою: або дозволяють своєму хворому померти від страху вбити його, або вбивають його зі страху, що він помре. А тому я спроможний убити Ґоті, коли побачу, що він помирає, або дозволю йому померти, якщо побоюся вбити його.

І я не хочу далі продовжувати цю постпередмову, бо написав уже досить, щоби створити альтернативу до передмови свого друга Віктора Ґоті, якому я щиро дякую за його працю.

М. де. У.

Передмова до третього видання або історія написання роману «Туман»

Перше видання цього мого твору — тільки мого? — з’явилося 1914 року в бібліотеці «Ренесанс», яку згодом довели до загибелі шахрайство та шахраї. Здається, було й друге, в 1928 році, але про нього я маю лише бібліографічне повідомлення. Я не бачив тієї книги, і цьому нема чого дивуватися, бо тоді при владі була диктатура, й мене було вислано до Андаї[9] (Франція), щоб я не муляв їй очі. У 1914 році, коли мене звільнили — чи, можна сказати, випустили з клітки — з ректорської посади в університеті Саламанки, я розпочав нове життя, після того, як вибухнула війна між народами, яка потрясла нашу Іспанію, хоч вона й не брала в ній участі. Ми, іспанці, поділилися на германофілів і германофобів[10], — чи антантофілів, якщо хочете, — до чого нас більше спонукали наші темпераменти, ніж ті причини, з яких розпочалася війна. Вона стала тією подією, що визначила нашу подальшу історію аж до так званої революції 1931 року, коли монархія Бурбонів наклала на себе руки. Саме тоді я відчув, що мене огортає історичний туман нашої Іспанії, нашої Європи й, навіть можна сказати, туман усього людського світу.

Тепер, у 1935 році, коли мені випала нагода знову видати «Туман», я уважно його переглянув і, переглядаючи, багато чого переробив; я знову пережив його в собі. Тепер для мене це новий твір, і новим він, безперечно, буде для тих із моїх читачів, які колись його прочитали й тепер прочитають знову. Нехай вони перечитають мене, перечитавши його. На якусь мить я подумав, що варто написати його знову, але тоді він був би іншим твором... Іншим? Коли цей Ауґусто Перес двадцять один рік тому — мені тоді було вже п’ятдесят — з’явився в моїх снах, і я вірив у те, що вбив його, й хотів, розкаяний, воскресити, він запитав мене, чи вірю я в можливість воскресити Дон Кіхота, й коли я відповів, що це неможливо, він сказав: «Але ж усі ми, створіння художньої вигадки, перебуваємо в однаковому становищі», — і коли я зауважив: «А якщо ти знову мені приснився?» — він заперечив: «Один і той самий сон двічі не сниться. Той, хто приснився вам знову, й ви думаєте, що то я, то персонаж інший». Інший? Але як він мене переслідував і як переслідує той, інший! Для цього досить прочитати мою трагедію «Інший»[11]. А щодо можливості воскресити Дон Кіхота, то я вірю в можливість воскресити героя Сервантеса, і вірю, що його воскрешають усі ті, хто на нього дивиться і слухає його. Вслід за Павлом із Тарса воскрешають такого героя, як Христос, усі християни. Такою є історія, такою є легенда. Іншого воскресіння не існує.

Створіння художньої вигадки? Створіння реальності? Реальності вигадки, яка є вигадкою реальності. Коли одного разу я побачив, як мій син Пепе, тоді ще зовсім маля, малює ляльку і при цьому приповідає: «Я з живого тіла, я з живого тіла, я не намальована!» — то ці слова, які він хотів укласти в ляльку, повернули мене в моє дитинство, переробили мене й майже навіяли мені жах. То було духовне видіння. А зовсім недавно мій онук Міґелін запитав мене, чи кіт Фелікс — персонаж із дитячих казок — зроблений із живого тіла. Тобто мій онук хотів запитати, чи той кіт живий. А коли я дав йому зрозуміти, що казка — це сон або неправда, він мені відповів: «Але ж це сон живого тіла?» У цьому ми бачимо всю метафізику. Або всю метаісторію.

Я також думав продовжити біографію свого Ауґусто Переса, розповісти про його життя в іншому світі, в іншому житті. Але інший світ та інше життя перебувають на цьому світі й у цьому житті. Кожен персонаж має біографію й особисту історію або з тих, які ми називаємо історичними, або з тих, які можна вважати літературними чи біографіями художньої вигадки. На якусь мить у мене виникло бажання примусити мого Ауґусто написати автобіографію, в якій він виправить те, що написав про нього я і розповість про себе так, як він бачив себе у власних снах. І, отже, подати в моєму романі два різні висновки — можливо, у двох окремих колонках, аби читач міг зробити вибір. Але читач цього не любить, він не терпить, аби його вихоплювали з його сну й занурювали в сон сну, в жахливу свідомість свідомості, в цю тяжку проблему. Він не любить, аби у нього відбирали ілюзію реальності. Розповідають про одного сільського проповідника, який описував страждання нашого Господа й почувши, як заливаються слізьми благочестиві селянки, вигукнув: «Не плачте так гірко, бо це відбувалося понад дев’ятнадцять століть тому й, можливо, навіть відбувалося не так, як про це розповідають...» А в інших випадках слухачам просто кажуть: «Можливо, це було так, а можливо, й ні...»

Я чув розповідь про археолога-архітектора, який пропонував не реставрувати, а зруйнувати базиліку X сторіччя, а потім збудувати знову так, як вона мала бути збудована, а не так, як її колись збудували насправді. Відповідно до плану, опрацьованим у ту епоху, який він нібито знайшов. Згідно з проектом архітектора X сторіччя. Згідно з планом або проектом? Він не знав, що базиліки будувалися самі собою, поза будь-якими планами, споруджувалися руками своїх будівельників. Перед тим, як написати роман