Читати книгу - "Вибрані романи"

порнографії, добре відома всім, хто його знає. І це пояснюється не тільки сучасними уявленнями про мораль, а й тим, що він дотримується думки: надмірна стурбованість проблемами плоті завдає великої шкоди розуму. Письменники порнографічного або просто еротичного спрямування здаються йому менш розумними, більш убогими інтелектуально — словом, дурнішими. Я чув, як він висловив свою переконаність у тому, що із трьох пороків, класичної трійці, — жінки, азартні ігри й вино — два перші руйнують розум набагато більше, ніж третій. І це при тому, що сам дон Міґель п’є лише воду. «Із п’яним можна поговорити, — сказав він мені одного разу, — й навіть почути від нього щось розумне, але хто може витримати розмову з картярем або розпусником? Ви знайдете там розум на рівні вболівальника кориди, який перебуває на вершині цілковитого ідіотизму».

Але з другого боку, мене не дивує, що еротика іноді легко поєднується з метафізикою, бо я вірю в те, що наші народи, як це показують нам їхні літератури, стають воїнами та священнослужителями, щоби згодом повернутися до еротики й метафізики. Поклоніння жінці спочатку збігалося з поклонінням витонченим методам концептуального сприйняття світу. Духовне дерево наших народів показує, насамперед у добу середніх віків, що варварське суспільство було схильне до релігійної, містичної та войовничої екзальтації — меч у руці воїна поєднується з хрестом там, де він його стискає; але на жінку тоді мало звертали увагу й вона посідала другорядне місце у світогляді того суспільства, а суто філософські ідеї спали, загорнуті в теологію, у християнських монастирях. Еротичне й метафізичне розвивалися поряд. Релігія — войовнича; метафізика — еротична або любострасна.

Саме релігійність робить чоловіка створінням войовничим і схильним битися, а може, навпаки, схильність битися приводить його до релігії, а з іншого боку, метафізичний інстинкт, цікавість пізнати те, що не має для нас великого значення, словом, первісний гріх робить чоловіка істотою чуттєвою або можна, навпаки, припустити, що саме чуттєвість розбуджує в ньому, як і в Єві, метафізичний інстинкт, прагнення пізнати науку добра та зла. А ще існує містика, метафізика релігії, яка народжується з чуттєвості войовничості.

Дуже добре знала про все це афінська куртизанка Теодота, про яку Ксенофонт[7] розповідає у «Спогадах», про її розмову із Сократом, і про те, як вона запропонувала філософу, зачарована його спроможністю досліджувати істину — чи радше допомагати їй народитися, — стати для неї звідником і допомагати їй знаходити друзів. (Стати її синфератесом, помічником у полюванні, як розповідає нам дон Міґель, професор грецької мови, якому ми завдячуємо це надзвичайно цікаве спостереження). І в усій тій надзвичайно цікавій розмові між Теодотою, куртизанкою, і Сократом, філософом-акушером, дуже чітко можна бачити тісну спорідненість, яка існує між двома професіями, і як філософія у своїй великій і важливій частині є звідництвом, а звідництво — також філософією.

А якщо воно й не зовсім так, як я кажу, то навряд чи хтось став би заперечувати, що ця ідея цікава.

Проте я не можу не звернути увагу на те, що цим своїм розрізненням між релігією та войовничістю, з одного боку, і філософією та еротикою — з іншого, я розійшовся в поглядах зі своїм улюбленим учителем дон Фульхенсіо Ентрамбосмарес дель Аквілоном, про якого дон Міґель так детально розповів у романі або рюмані «Кохання й педагогіка». Річ у тому, що видатний автор «Ars magna combinatoria»[8] стверджує: релігію войовничу й релігію еротичну, метафізику войовничу й метафізику еротичну, еротику релігійну й еротику метафізичну, войовничість метафізичну й войовничість релігійну і, з другого боку, релігію метафізичну й метафізику релігійну, еротику войовничу й войовничість еротичну — усе це необхідно розглядати окремо від релігії релігійної, метафізики метафізичної, еротики еротичної і войовничості войовничої. Це утворює шістнадцять бінарних протиставлень. І я вже не згадую про можливі потрійні сполучення, наприклад, про релігію метафізично-еротичну або про метафізику войовничо-релігійну! Але я не наділений ані невичерпним комбінаторним генієм дона Фульхенсіо, ані тим паче неподоланною схильністю все змішувати та робити невизначеним, притаманною дону Міґелю.

Дуже несподіваним виявився для мене фінал цієї повісті й та версія, якою дон Міґель пояснює смерть мого нещасливого друга Ауґусто. Я вважаю цю версію хибною, але не годиться сперечатися в передмові з автором, якого ти рекомендуєш читачам. Але щоб очистити своє сумління, я вважаю обов’язком висловити глибоку переконаність у тому, що Ауґусто Перес здійснив свій намір накласти на себе руки, про який він мені повідомив під час нашої останньої зустрічі, і зробив це насправді, а не обмежився в ідеалі бажанням, якого реально так і не виконав. Я вважаю, що маю вирішальні докази на підтримку своєї думки; цих доказів так багато, що вони переводять мою особисту переконаність у сферу позитивного знання.

На цьому закінчую,

Віктор Ґоті

Постпередмова

Я хотів би посперечатися з деякими твердженнями Віктора Ґоті, автора передмови до мого роману, та позаяк мені відома таємниця його існування — таємниця існування Віктора Ґоті, — то я волію покласти на нього всю відповідальність за все, що він написав у своїй передмові. Адже я сам попросив його її написати, заздалегідь — або, як-то кажуть, апріорі — зобов’язавшись прийняти її такою, якою він мені її подарує, тому я не можу вимагати, щоби він її переробив або, щонайменше, зробив у ній якісь виправлення — як-то кажуть, апостеріорі. Але чому я повинен миритися з певними його оцінками, не оцінивши їх?

Не знаю, наскільки дозволено користатися відвертістю, можливою лише в лоні дуже близької дружби й виносити на публіку думки та оцінки, що їх не призначав для неї той, хто їх висловлював. А Ґоті у своїй передмові досить нетактовно дозволив собі опублікувати ті з моїх думок, які я ніколи не мав наміру робити публічними. Або, принаймні, ніколи не збирався публікувати їх у тій відвертій і грубій формі, в якій висловлював їх у приватній дружній розмові.

А щодо його твердження про те, що нещасливий... Хоча чому нещасливий? Ну гаразд, припустімо, він справді був нещасливим. Тож, повторюю, його твердження, що нещасливий, чи яким там він був, Ауґусто Перес наклав на себе руки, а не помер так, як я описую його смерть, тобто саме так, як мені хотілося її описати, примушує мене лише усміхнутися. Такі думки й справді заслуговують не