Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

статтях, книжках і публічних виступах, які справляли величезний вплив на слухачів. У 1921 році у Відні побачила світ його праця Підстави нашої політики. Відповідальність за поразку Донцов покладав на українських демократів і соціалістів, котрі, на його думку, змарнували зусилля усієї нації. Згодом погляди Донцова, в тому числі під впливом приходу до влади в Італії фашистів, ставали дедалі радикальнішими. В 1926 році він опублікував книжку Націоналізм, у якій виклав своє вчення. На думку Донцова, міжнаціональні відносини засновані на принципі сили: або пан, або слуга. Тому все треба підпорядкувати силі української нації та її могутності, натомість зовнішню політику слід провадити в ім’я національного егоїзму. Відкидаючи демократію, Донцов наполягав на здобутті керівної ролі в нації «активної, відважної, спрагненої влади меншости», якій притаманна фанатична, ладна на будь-які жертви любов до власної нації.

Цікаво, що головного ворога Донцов вбачав у Росії, боротьбу з якою вважав достоту історичною місією України. Польщу, де він мешкав і працював у міжвоєнний період, Донцов розглядав як потенційного союзника проти Росії, не випадково він підтримував союз між Пілсудським і Петлюрою.

Втім, хоча на геополітичні візії Донцова зважали мало, його ідеї справили величезний вплив на українську молодь, в середовищі якої всередині двадцятих років почали формуватися радикальні угруповання, які відкидали і пропольські, і прорадянські симпатії. Молодіжні націоналістичні організації займалися самоосвітньою діяльністю, розповсюджували підпільну пресу, зривали в школах церемонії з нагоди польських державних свят і організовували відзначення українських, наприклад, 1 листопада (річниця проголошення ЗУHP). До них потрапили майбутні бандерівці, у тому числі Степан Бандера (нар. 1909 року), Роман Шухевич (нар. 1907 року), Василь Сидор (нар. 1910 року), Ярослав Старух (нар. 1910 року), Мирослав Онишкевич (нар. 1911 року) та інші.

Всі вони в 1918–1919 роках знали, що існує Українська держава, проте були занадто малі (у віці від семи до одинадцяти років), щоб узяти участь у боротьбі за незалежність. Виховані в дусі патріотизму, вони бунтували проти старшого покоління, звинувачуючи його в бракові самовідданості й жертовності у боротьбі за незалежність. Ці юнаки хутко засвоювали погляди Донцова, котрий наголошував перевагу почуттів над розумом і спонтанності над розважливістю. Націоналісти вважали, що палка і ладна на будь-яку жертву віра рано чи пізно приведе їх до перемоги, хоча й усвідомлювали власну слабкість, а відтак нерідко називали себе лицарями абсурду чи фанатичними апостолами нової ідеї.

В 1929 році діячі УВО та інших українських націоналістичних угруповань створили у Відні ОУН. Ця організація була покликана прагнути до «відновлення, впорядкування, оборони та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави» (пізніше гасло — створення Української Самостійної Соборної Держави, УССД), яка мала б охопити «усі українські етнографічні терени», себто ті, які в ранньому Середньовіччі (!) були, на думку націоналістів, заселені українцями.

ОУН мала вести безкомпромісну боротьбу з усіма «окупантами», незважаючи на втрати, використовуючи всі доступні методи. Очікувалося, що «повне усунення всіх займанців з українських земель» відбудеться у процесі національної революції, причому ОУН від самого початку взяла курс на «перманентну революцію». Йшлося про постійну, безугавну підготовку нації до національної революції — шляхом пропаганди та організації саботажу й терористичних актів. Подібні принципи зумовлювали, що ОУН, побоюючись процесів асиміляції, особливо небезпечними вважала тих польських і українських діячів, котрі намагалися досягнути будь-якого компромісу в міжнаціональних стосунках. Таким чином, як не парадоксально, союзниками українських націоналістів виявилися ті польські політики, котрі намагалися вирішити національні проблеми II Республіки силоміць.

Радикальний курс ОУН добре відображений у «Декалозі націоналіста», укладеному Степаном Ленкавським. Перша заповідь проголошувала: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї», сьома: «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину [в першій версії — «поповнити найбільшого злочину». — Ґ. М.], якщо цього вимагатиме добро справи», а восьма: «Ненавистю й безоглядною боротьбою [і підступом] прийматимеш ворогів Твоєї Нації»[5]. Пов’язаний із ОУН Михайло Колодзінський, аналізуючи польське Повстання 1863 року, заявив: «На прикладі польських повстанців ми бачили, що люде, які хотіли волі для свойого народу не перебирали в засобах до її осягнення. [...] Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріяльні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики»[6].

У програмі ОУН тридцятих років можна знайти намір здійснити без відшкодування парцеляцію усіх поміщицьких маєтків і господарств колоністів на користь українських селян. З майбутньої Української держави також слід відразу ж після здобуття незалежності депортувати усіх колоністів, осаджених тут після 1918 року. Було заявлено: «Право приватної власності на землю мають члени української нації й ті всі працюючі селяни інших національностей, що поставляться позитивно до визвольних змагань українського народу. Чужинцям-зайдам не буде вільно набути землі на приватну власність»[7]. Аналогічні твердження можна знайти у працях чільних діячів ОУН — Миколи Сціборського та Дмитра Мирона. Крім того, Сціборський заздалегідь передбачав, що в момент початку повстання «селяни без жалю порахуються з дідичами, що є агентами польської окупації, а також із військовими і цивільними колоністами»[8], а це означає, що ОУН уже в тридцятих роках планувала спровокувати селян на криваві виступи проти польських поміщиків і осадників. Подібним чином організація сподівалася приховати розправу з частиною поляків під виглядом «народних» самосудів.

Оголошення про помсту чи навіть розправу з поляками можна також знайти в багатьох піснях ОУН. Схоже, те, що в програмі керівництва стосувалося лише частини поляків (передусім осадників і поміщиків), у пропаганді, котру провадили пересічні члени організації, поширювалося на більшість польської спільноти Кресів. У марші ОУН Ми зродились із крови народу є такі слова:

Ми зродились із крови народу,

колисала нас грізна тюрма,

гартували бої за свободу

і ненависть до ганьби й ярма.

Смерть, смерть, ляхам смерть,

смерть московській проклятій комуні,

в бій кривавий ОУН нас веде.

Ми всі вірні сини України,

грізні месники наших братів,

ми чекаємо тільки хвилини —

ждем наказу: «Громить ворогів!»[9].

У свою чергу, в пісні, де йдеться про засуджених до смерті й страчених членів ОУН, лунає:

В хвилю останну з гробів повстануть,

катів без суду вішати будуть.

Кожному кату долю однаку:

На одну гиляку — ляха і собаку![10]

Натомість, у співомовці, популярній між прихильниками ОУН із середовища