Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

українців. Вони становили 16% усіх громадян країни, проте в деяких регіонах складали переважну більшість. Та українці не були однорідною групою. Легко можна було зауважити між ними значні культурні відмінності, зумовлені передусім різним віросповіданням і різним історичним досвідом життя в окремих державних організмах — у Росії та Австро-Угорщині. Коли йдеться про конфесії, то одні з них були віруючими Православної Церкви (Волинь і Люблінщина), інші — Греко-католицької (Галичина). Понад 90% українців мешкали на селі, 3–6% працювали в промисловості, і лише близько 1% населення складала інтелігенція. Значна частина населення виступала за незалежну Українську державу, отож неприязно ставилася до Польщі. В Східній Галичині рівень національної самосвідомості був значно вищим, ніж на Волині, але й там місцеве населення неохоче ставилося до створення структур Польської держави. Селяни з ностальгією згадували Першу світову війну, часи так званої «свободи», коли після евакуації царської адміністрації та втечі поміщиків не було «ні росіян, ні поляків. Хто хотів, то працював... як хто був сильніший, то відбирав і засівав своїм збіжжям [...] гайових тоді не було»[3]. Не дивно, що за таких обставин українське питання стало однією з найважливіших проблем, з якими довелося радити собі відродженій Польській державі.

Березнева Конституція 1921 року гарантувала всім польським громадянам, незалежно від національності та віросповідання, рівні права. На практиці, однак, саме поляки становили привілейовану групу. Доброю ілюстрацією того, як конституційні права дотримувалися на ділі, може послужити той факт, що в II Республіці ніколи жоден неполяк не обіймав посади міністра, воєводи чи бодай старости. За цілковите підпорядкування національних меншин польській домінації виступали передусім прихильники національних демократів (ендеки), християнські демократи (хадеки) та частина польської селянської партії (ПСелП). Ці угруповання проголошували програму так званої національної асиміляції. Внаслідок втілення цієї програми українці та білоруси мусили поступово, завдяки адміністративному тискові, зазнати полонізації. Прихильники національної асиміляції часто заперечували існування української нації. На їхню думку, на Кресах поруч із поляками та євреями мешкали русини, прихильно налаштовані до Польщі. І все було би гаразд у взаємних відносинах, якби не жменька авантюристів-інтелігентів. Меті полонізації були покликані, скажімо, служити впроваджені в 1924 році міністром Станіславом Ґрабським утраквістичні школи. Передбачалося, що вони будуть двомовними, проте насправді виявилися інструментом обмеження українського шкільництва. Якщо в 1924/1925 навчальному році існувало 2558 українських початкових шкіл, то в 1937/1938 — їх залишилося тільки 461.

Політика національної асиміляції натрапила на рішучий опір пілсудчиків, Польської Соціалістичної та Демократичної Партій. Ці середовища заохочували так звану державну асиміляцію. Прихильники такої концепції наполягали на гарантуванні національним меншинам усієї повноти громадянських прав і культурної автономії (дехто навіть пропонував надати Галичині територіальну автономію). На їхню думку, це з часом призвело би до витворення зв’язку між національними меншинами та Польською державою. Один із чільних прихильників концепції державної асиміляції Тадеуш Голувко нещадно критикував національну політику польських урядів до травня 1926 року. Він писав:

Східні воєводства і Східну Галичину віддано на відкуп неосвіченій і непридатній бюрократії, котра спирає свою владу на конфіскацію газет, розпуск товариств, тлумлення культурного, політичного та соціального життя українців і білорусів. Словом, фактична влада та потрапила до рук поліції й прокурорів. Бездумна політика [...] штовхала Польщу у прірву, бо мільйонні маси [...] ненавиділи не лише тупу брутальну бюрократію, а й саму польську державність[4].

Травневий переворот 1926 року зродив надію на зміну ситуації. Сподівання ще більше зросли у зв’язку зі змінами в державному апараті, позаяк на високі відповідальні посади були запрошені люди, відомі своїм відкритим ставленням супроти національних меншин. У 1928 році посаду волинського воєводи обійняв Генрик Юзевський. Цей видатний пілсудчик намагався перетворити Волинь на анклав польсько-українського примирення, а для того усував впливи і польських, і українських націоналістів, віддаючи перевагу, серед іншого, створенню польських шкіл із обов’язковим викладанням української мови, що призводило до обмеження розвитку українського шкільництва, проте водночас змушувало поляків вивчати мову сусідів.

Утім, політика різних урядів після травня 1926 року була вкрай суперечливою. Наприклад, не виконано жодної з фундаментальних вимог польських українців у справі створення у Львові українського університету. Замість цього, після кількох років переговорів, Український науковий інститут постав у... Варшаві.

Інша річ, що ставлення українських політичних партій не давало польській владі ширшого поля для маневру. Єдиним цілковито приязним Польщі середовищем були так звані петлюрівці, прихильники еміграційного уряду УНР, котрі сподівалися на відбудову української державності понад Дніпром і співпрацювали з польською розвідкою проти СРСР. В II Республіці діяли кілька українських і русинських легальних політичних партій, які представляли весь спектр політичних поглядів — від лівих до фашистів, утім, часто солідарних у спільній неприязні до Польської держави. Найбільшою підтримкою в українській громаді втішалися національно-демократичні середовища, згруповані в Українському Національно-Демократичному Об’єднанні (далі — УНДО). Вони здобували в Східній Галичині непогані результати на виборах до Сейму, і завдяки цьому мали численний парламентський клуб (фракцію) — в тридцятих роках представник УНДО обіймав посаду віце-маршалка (заступника голови) Сейму. Середовище УНДО намагалося політичними способами добитися якнайкращих умов для функціонування українського суспільства. Його постійним постулатом залишалася культурна й територіальна автономія українців, котрі мешкають у Польщі. Проблема полягала в тому, що лишень у тридцятих роках це середовище почало дозрівати до визнання Польської держави стійким утворенням.

УВО намагалася підтримувати дух опору серед українців. Члени цієї організації в двадцятих роках влаштували чимало актів експропріації, нападаючи на поштові авто, податкові установи тощо. УВО також співпрацювала з німецькою розвідкою — в обмін на шпигунську інформацію українці (члени цієї організації) отримували гроші, зброю та допомогу в навчанні. Траплялися й замахи — скажімо, 19 жовтня 1926 року у Львові був убитий керівник львівської шкільної кураторії Станіслав Собінський, звинувачений у полонізації українського шкільництва. Замах на Собінського, влаштований молодими членами УВО Романом Шухевичем і Богданом Підгайним, добре ілюструє радикалізацію поглядів західноукраїнської молоді.

Шок від поразки в боротьбі за незалежність зродив в українському суспільстві дискусію про її причини та наслідки. Відповідальність за поразку була покладена на політичні середовища, які внаслідок міжусобної боротьби зазнали розколу. Претензії адресували, зокрема, чільним політикам, яких звинувачували в неслушних ідейних орієнтаціях. Учасникам дискусії здавалося, що ідеали демократії, які відстоювали прихильники ЗУHP у 1918–1919 роках, зазнали поразки. Відтак дедалі популярнішою ставала націоналістична ідеологія, модна в тогочасній Європі. Основоположником українського націоналізму вважають Миколу Міхновського, котрий задовго до Першої світової війни закликав до створення незалежної Української держави та сформулював гасло «Україна для українців». Однак чільним глашатаєм націоналізму в міжвоєнному двадцятилітті став Дмитро Донцов, котрий пропагував свої ідеї в численних