Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Господарські права та обов’язки подружжя

Важливим чинником встановлення певного стилю стосунків у подружжі (партнерських або ієрархічних) були майнові права чоловіка і дружини. Яскравим виявом майнових прав української жінки в подружжі є її довічне право власності на свій весільний посаг — материзну. Адже, за звичаєвим правом, «скриня» (одяг, рушники, хустки, постіль тощо), худоба та ґрунт (земельна ділянка), подаровані молодій її батьками на одруження, перебували тільки у власності дружини (хоч і в спільному користуванні подружжя), тобто чоловік не міг їх відчужувати всупереч її волі (продавати, дарувати, міняти чи віддавати у заставу). Таке право власності жінки на землю — явище питомо українське й унікальне, оскільки подібні норми невідомі іншим народам Європи. В українських губерніях Російської імперії таке право було юридично закріплене.

На українських теренах під владою Російської імперії права сестер і братів на успадкування батьківського майна були виразно нерівними: тривалий час дочки могли претендувати лише на 1/14 частину нерухомого та 1/8 рухомого майна. Лише у 1912 р. Державна Дума ухвалила закон про рівне право дочок та синів на спадщину (йшлося тільки про рухоме майно). У західноукраїнських регіонах ситуація була іншою. Наприклад, у гуцулів наприкінці XIX ст. дочка могла претендувати на частину землі (у спадок чи у вигляді посагу) лише тоді, коли в сім’ї не було синів. Дочок дискримінували і в разі успадкування неподільного майна (наприклад, будинку): згідно з Цивільним кодексом Австро-Угорщини перевагу надавали синам.

Стиль взаємин і головування в сім’ї зазвичай безпосередньо залежали від того, кому належав будинок, де мешкало подружжя. Серед українців традиційно панувала патрилокальність — звичай, за яким дружина переходила жити в дім чоловіка (або його батьків). Український фольклор рясніє піснями про сумну й важку долю невістки, яка змушена не лише пристосовуватися до нових умов, а й часто терпіти наругу членів родини чоловіка (насамперед свекрухи). Однак, як уже було зазначено, у середині XIX ст. абсолютна більшість українців жили малими сім’ями (подружня пара з дітьми), тож зосередимося головно на стосунках подружжя.

Досліджуючи якесь типове явище, деякі його риси можна зрозуміти краще, якщо спробувати проаналізувати нетипові випадки. Тому розглянемо ситуацію, коли чоловік приходив жити в дім дружини. Подібне траплялося як виняток: якщо в родині були лише дочки, то одного із зятів брали у «приймаки». Хоча зять-приймак по смерті батьків своєї дружини ставав головою сім’ї, його права в цьому домі були доволі обмежені. Попри важливий господарський внесок зятя (який фактично був єдиним молодим працездатним чоловіком у сім’ї), подекуди його становище в домі дружини було досить непевним: йому дорікали дахом над головою та погрожували вигнанням у разі конфлікту. Непривабливі перспективи життя зятя-приймака відтворено у народних оповіданнях та піснях:

…Шкода цьому приймаченьку

Та й хліба цілого:

— Візьми собі за комином

Сухаря цвілого.

Характерною рисою селянського господарства була єдність виробництва, споживання та сімейного життя. Найраціональнішим способом організації праці в тогочасних умовах був суворий розподіл усіх виробничих, господарських та побутових обов’язків у подружжі за статтю і віком: уся праця була поділена на жіноче діло та чоловіче діло.

Практично повсюдно серед українців традиція незмінно приписувала жінці виконання низки робіт у кількох господарсько-виробничих сферах:

• обробіток городу (садіння, догляд рослин, збирання врожаю городніх культур); допоміжні польові роботи (поганяти волів, прополювати, спушувати ґрунт); сівба, прополювання та збирання волоконних рослин (льону, конопель); жнивування (серпом, в’язання снопів); заготівля сіна (згортання сіна, інколи косовиця); квітникарство;

• санітарно-гігієнічні заходи (прибирання оселі та подвір’я; прання; миття посуду; миття, білення та мазання печі, стін, підлоги; виведення паразитів тощо); принесення в дім води і дров; лікування членів сім’ї; господарська магія (очисна та захисна);

• догляд та годування великої рогатої худоби, свиней і птиці; доїння; стриження овець; догляд домашніх тварин (кота, собаки);

• переробка сільськогосподарської сировини та приготування їжі: виготовлення круп; виготовлення сметани, сиру, масла; соління та квашення овочів, сушіння грибів, ягід та плодів, щоденне приготування їжі для сім’ї та випікання хліба тощо); віяння зерна, лущення кукурудзи та соняхів; первинна обробка олійної сировини (насіння льону, конопель);

• виготовлення ниток (увесь технологічний процес переробки з льону, конопель, вовни); виготовлення полотна (ткання, білення); пошиття одягу та побутових речей; вишивання; плетіння одягу з вовни;

• збирання дикорослих ягід, грибів, плодів і рослин; переробка та заготівля овочів, фруктів, грибів, ягід тощо; дрібна торгівля (молокопродукти, яйця, птиця) на місцевих ринках.

У полі

Чоловіки вкрай рідко виконували жіночу роботу, вважаючи це ганебним і принизливим заняттям: чоловіка, який брався прати, куховарити тощо, висміювали та присоромлювали. Щоб виконувати згадані роботи, жінка користувалась різними суто жіночими знаряддями та інструментами, які чоловік зазвичай навіть не брав до рук. Розподіл господарських сфер поміж чоловіком та дружиною із залученням відповідного інвентарю закріплений у народній свідомості у вигляді приказок: «Жона — пряди, а муж — тягни гуж», «Бабі кросна, мужу — соха», «Чоловікові — мішок, а бабі — горщок». Лише за виняткових обставин (як-от тимчасова відсутність жінки в господарстві, її хвороба чи смерть) виконання чоловіком повсякденних суто жіночих обов’язків вважали прийнятним і не засуджували.

Були такі у нас удівці, шо сам діти годовав, сам шмаття жмикав, сам корову доїв. Такий шо сам жив — то не ганьбився.

(Бойківщина)

Повсякденні господарські і виробничі обов’язки вимагали від жінки неабияких зусиль та умінь. Тому працьовитість, хазяйновитість, міцне здоров’я були важливими критеріями під час обрання нареченої, що відтворено у приказці «Жінка — хоч корова, аби була здорова». Дослідник народного побуту М. Білозерський (1833–1896) відзначав певний «господарський фанатизм» українських жінок — їхню беззастережну готовність виконувати великий обсяг роботи: «Вроджена господарська пристрасність змушує українку нерідко добровільно приймати на свої