Читати книгу - "Все починається в тринадцять"

Та годі вже мені! Завівся.

Чи не краще поміркувати, що прихопити з собою? Спробував заспівати, як це робить тато, коли наш старенький «Москвич», здолавши сотню кілометрів, підкочується до маленького села Ліщинівка.

Здрастуй, рідне село,

Як ти без мене жило…

Ні, це не годиться! Якісь бабські співанки. Потрібне щось бадьоріше.

* * *

П’ятнадцять гривень на рахунку мобільного — це були мої всі статки, з якими я ступив із закіптюженого «Москвича» в густий килим споришу біля бабусиного подвір’я. За сто з лишком кілометрів від Харкова, у дикому краї, такі гроші на рахунку — єдина можливість миттєвого зв’язку з цивілізованим світом, в якому люди не можуть і години прожити без інтернету та цифрового телебачення. Десь там лишився Андрій, приречений конати у книжковій облозі.

Радість зустрічі з дідусем та бабусею розвіяла сумний настрій, але в моїй уяві ніяк не вимальовувалась картина тутешнього буття без комп’ютера. Тільки тепер зрозумів, як тяжко доводилося нещасному Тарасові Шевченку, який понуро блукав берегами Аральського моря. Якби не писав вірші, то стовідсотково з’їхав би з глузду. Словом, я опинився на засланні й гадки не мав, що робити, аби не схибнутися від нудьги. Тому був ладен з ранку до вечора косити сіно, сапати картоплю, пиляти дрова, пасти гусей — все, що завгодно, аби не тинятися без діла.

— Озирнися довкола — яка казка, — підбадьорив батько, вмощуючись за кермом «Москвича».

Але не такий вже я дурний, щоб повірити в цю «казку». Причиною мого заслання стало не «нервове виснаження», що вимагає лікування сільською природою. Справа в грошах. Ще минулого року батьки могли нашкребти якусь копійку, щоб у липні гуртом чкурнути до Криму чи на Азовське море. А тепер — кожна поїздка в метро на обліку. Яке там в біса море!..

* * *

А тим часом потягом із Києва в напрямку Ліщинівки наближалося ще одне моє нещастя. Його не порівняти навіть із землетрусом, потопом, буревієм, спопеляючою блискавкою — все це такі собі розваги в порівнянні з тим, що звалилось того літа на мою мрійливу голову. Ні, я не перебільшую, бо усіляким стихійним лихам люди протистоять пліч-о-пліч, а я, мов та самотня тополя, яку гне до землі безжальний вітер. Безумовно, оминути нещастя вдалося б, якби я не закохався в Оксану. Вона приїхала в Ліщинівку з Києва на літні канікули.

Місце, де от-от мають розгорнутися неймовірні пригоди, вже важко назвати селом. За останні десять років воно перетворилося на хутірець, який загубився поміж соснових лісів неподалік річки Ворскли. Потрапити з нього у великий світ можна тільки через райцентрівське містечко Тростянець, відоме в Україні тим, що тут є шоколадна фабрика «Корона». Ліщинівку з Тростянцем з’єднує майже вщент зруйнована асфальтівка. Ні, не автомобілі-ваговози, не потужні трактори розбили дорогу, а роки, протягом яких ніхто не дбав про ремонт. Але якщо так поміркувати, то навіщо її лагодити? Окрім «Газелі», що раз на тиждень привозить хліб із райцентру, в наше село рідко хто заїздить.

То спека, то люті морози роз’їдають міць асфальту, розмивають дорогу дощі. Мине ще з десяток років, і крізь залишки асфальту проростуть бур’яни, бо вимирає Ліщинівка — батьківщина моєї матері, острівець мого дитинства. З півсотні дворів, на яких ще не так давно змагались у співучості півні, сьогодні лишилось півтора десятки, де дотліває вогник життя. І тільки влітку село наче прокидається від довго сну: з далеких і близьких країв звозять до дідусів та бабусь галасливих онуків.

* * *

— Хлопець з дороги. Швиденько б зготувала щось на стіл, а то Шмигало не дасть і поїсти. Напевно, вже уздрів, що приїхали, — розпорядився дідусь, вмощуючись поруч, щоб розпитати «як люди зараз живуть в городі».

— В тебе ж і язик! — дорікнула бабуся. — Кожному прізвисько причепить. А Олега не чіпай. Він — хазяйновитий хлопець. Допомагає дідові з бабою.

— Що?! Олег також приїхав?! — зрадів я.

— Вже тиждень, як гасає на своєму чортопхаї. До нас ледь не щодня заглядає, цікавлячись, чи ти не приїхав? В кого він удався такий непосидючий? От тільки все в нього якось без толку. Одне шмигання. Туди-сюди, туди-сюди.

— А чортопхай, дідусю, це що?

— Та воно таке, як ото колись були мопеди. На сучасний лад якось матюкливо зветься. Сукер чи біс його знає...

— Що ти мелеш! — гримнула бабуся.

— Ні, мабуть, скукер, — далі розмірковував дідусь. — Гадаю, його вигадали американці для тих, хто скучає, рятується від нудьги, бо в господарстві від нього ніякої користі: ні мішок з травою, ні дровеняку привезти з лісу. Коротше — чортопхай.

— Це скутер, дідусю, то ви не розчули. Така техніка коштує чималих грошей. Невже він на ньому з самого Житомира приїхав?

— Та ні. Батько привіз автомобілем з будкою. З годину вовтузилися, доки вивантажили купу лантухів. Чи він тут і зимуватиме?

— А ти б пішов та й поцікавився, — озвалась від плити бабуся.

— Так тобі там і скажуть. Від них і раніше слова не діждешся було, а тепер, коли син розбагатів, так і зовсім заціпило. Великі статки роблять людей мовчазними.

— Того то ти у нас такий і говіркий, що бідний. Краще поведи Сергійка на город. Нехай полюбується, як рясно вродила полуниця. А вишень скільки! Гілки гнуться. У вашому Харкові — все втридорога. Хіба ж наїсися досхочу?

Біля двору щось захурчало, потім стихло.

— Діду! Сергій приїхав?! — голосно запитав, не встаючи зі скутера, Олег.

— О! Вже припхався. Говорив тобі, лаштуй швидше їсти.

— Обов’язково пообідаю, — я побіг відчиняти хвіртку.

— Скажи, нехай зашмигне через годину, — кинув услід дідусь.

Олег ставив на підніжку новенький, з блискучими боками, скутер.

— Нарешті з’явився! Ще трохи — і я почав би розмовляти з козою. Ти не уявляєш, яка тут нудьга! — почав, замість вітання, жалітися Олег.

— Я також, як на заслання їхав.

— Ось іще Дмитро має приїхати. Так що твоє ув’язнення має бути веселим.

— Твій? — я кивнув на скутер.

— Ну, а чий же? Батечко подарував на останній дзвоник. Тепер маю цяцьку. На літо повинно вистачити, як ти гадаєш?

— Як на літо?..

— А що, гадаєш, довше їздитиме? — здивувався Олег.

Я розгублено мовчав, бо не зовсім розумів, що він має на увазі. Мені б, наприклад, цього скутера вистачило на десять років, я б його беріг і доглядав не гірше за комп’ютер.

— Чого задумався? Хутчіш збирайся. Черешні чекають.

— Вони ще зелені.

— А ти їх бачив? Я вже тут старожил, зрозумів? І знаю навіть, скільки яєць знесуть за день бабині кури.

— До чого тут яйця?

— Не тупи! В селі, щоб ти знав, сама ходова валюта: самогонка, яйця, сало й молоко, — терпляче пояснив Олег. — От скажи, скільки тобі батьки залишили грошей?

— Ніскільки.

— Вважай, ти пропав. А чіпси, а сухарики, а кока-кола, а морозиво? — перелік раптом урвався.

Олег роззирнувся довкола і вже тихіше продовжив:

— Та й не будеш же ти у діда сигарети красти? Бо мій курить такі, що аж горобці з-під стріхи непритомні падають, а пес тягне свого хвоста в будку і не вилазить звідти доти, доки вітер не розвіє той сморід. От тепер поясни, як ти тут збираєшся жити? Мені ось лишили сотню гривень: за тиждень ледь не всі витратив. А десяток яєць, щоб ти знав, — це завжди свіжа копійка.

— Кому ж ти тут їх