Читати книгу - "Все починається в тринадцять"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Валентин Бердт
Герої нової повісті Валентина Бердта – підлітки, які опинилися влітку в селі, розраховуючи на страшенну нудьгу. Натомість вони потрапляють у справжні пригоди, не раз навіть містичні – з нічними походами на цвинтар, духами померлих, відьмами, екстрасенсами та паранормальними подіями, від яких уже не занудьгуєш, а навпаки – наковтаєшся страху…
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Валентин Бердт
Все починається в 13
Капосний Гуманоїд
Несподівано наприкінці навчального року, окрім тематичної атестації з української літератури, на наші й без того вкрай виснажені голови звалився злощасний твір на тему: «Мені тринадцятий минало». Хто б міг тоді подумати, що твір спричинить такі пригоди, від згадки про яких холоне кров у жилах.
Ідея доконати перевтомлених дітей могла прийти в голову тільки Ользі Петрівні, — «сподвижнику і новатору педагогічної ниви», — так про неї пишуть у місцевих газетах і розповідають у випусках телевізійних новин. Щоб перерахувати всі її звання та заслуги — не вистачить сторінки учнівського зошита.
— Більшості з вас — тринадцять років, — почала вона урочисто, наче з трибуни. — Я вам скажу, що це не просто вік, а точка відліку напрочуд дивного й цікавого в житті кожної людини періоду — підліткового. Він оспіваний поетами, про нього написані романи й повісті. О цій порі ви непомітно залишаєте країну дитинства, робите перші кроки у світ юності. Бентежна, загадкова мить!.. Вона назавжди лишається світлим спогадом у житті кожної людини. То ж опишіть його, поділіться враженнями, спостереженнями, мріями... — пояснювала вчителька, безугавно поправляючи вказівним пальцем окуляри зі здоровезними, як супутникові антени, лінзами.
Голівка в неї маленька. Сама худорлява, як тростиночка. На голові не зачіска, а некошений газон наприкінці літа. Цю химерну ікебану, яка за об’ємом більша за голову, доповнюють окуляри — на півобличчя, їй-богу! Тож коли вам раптово доведеться зустрітися з Ольгою Петрівною в шкільних коридорах, то перше, що спаде на думку: перед вами бідолашний гуманоїд, який заблукав в українській школі. Ну, скажіть, як тут не притулити «сподвижнику і новатору педагогічної ниви» таке прізвисько, як Гуманоїд?! Отож.
Творче завдання нас з Андрієм роздратувало вкрай. І ми вирішили трішки вгамувати педагогічну фантазію вчительки. Але як? Зненацька кинути їй до ніг петарду?! Вилити три літри клею «Момент» в сумку з учнівськими зошитами? Відсилати з інтернетівського сайту есемески з інтимно-еротичними віршами? За допомогою фотошопу притулити її сірникову голівоньку на плечі топ-моделі в бікіні й почепити це фото біля розкладу занять? Ще можна зателефонувати в канцелярію і, відрекомендувавшись сусідом Ольги Петрівни, схвильовано сповістити, що з вікон її квартири валить сизий дим...
Словом, у нашому арсеналі було безліч способів.
— А знаєш що? Ми вчинимо, як справжні інтелектуали, — вже ввечері пролунав в мобілці бадьорий голос Андрія. — Напишемо всього лише три-п’ять коротеньких речень у творі. Серж, прикинь, як вона обламається?
— Куценький твір? Вигадав, чим здивувати!
— Ну ти й морозко! — зітхнув Андрій. — Гаразд. Обговоримо завтра в школі.
* * *
Це була не ідея, а бомба! Ми реготали до сліз, уявляючи, як здоровезні скельця окулярів Ольги Петрівни поповзуть на лоба, коли вона відкриє Андріїв зошит і прочитає:
Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.
Твір на тему: «Мені тринадцятий минало»
«Тринадцять років — це вік, коли батьки починають тебе дратувати не менше за родичів, друзів та вчителів».(Продовження твору див. у зошиті учня 8-Б класу Сергія Приходька).
А щоб їй не довелося довго шукати мій зошит у купі інших, ми їх здамо один за одним.
Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.
Продовження твору на тему «Мені тринадцятий минало». (Продовження, початок див. у зошиті учня 8-Б класу Андрія Наріжного).
«Тринадцять років — це вік, коли вперше в житті почуваєш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить, що в житті рідко коли спрацьовує «на відмінно» бодай хоч одне правило, яке вчителі втовкмачували тобі в голову. У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню — хвалять, за правду — б’ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом донизу. Була б моя воля! З якою насолодою я поставив би колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому, чого ніколи не буде в житті».
* * *
Скажу чесно, цього року Гуманоїд своїм новаторством доконала. Ось іще приклад оригінального педагогічного пошуку: «Діти, уважно послухайте домашнє завдання. Вдома сядьте за письмовим столом, заспокойтеся, відімкніть увагу від усіх клопотів, закрийте очі й уявіть себе класиком української літератури: Шевченком, Коцюбинським, Франком. Ким забажаєте. Виберіть за власним уподобанням твір улюбленого письменника й напишіть продовження. Хоча б на дві сторінки», — захоплено рекла Ольга Петрівна.
Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо піднятими головами, вдаючи з себе відомих літераторів, і намагалися вловити момент, коли коридо- ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портретів українських письменників, що прикрашали стіни шкільного коридору, й виголошував: «Будьмо знайомі! Я — Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочитали продовження мого «Басурмена»?
* * *
Отже, ми здали зошити з написаними творами й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби. Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна як відмінник народної освіти, так це здіймати галас. Та сталося не так, як гадалося.
Того дня вона увійшла до класу, привіталась і заходилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи увагу на помилки, недолугість викладеної думки та інше, а вже потім повертала зошити.
— А тепер попорошу назвати оцінки, — мовила вчителька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схилилася над класним журналом.
Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж, ми також обрали тактику мовчання й терпляче чекали на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, поправила окуляри і спокійнісінько сказала:
— А про свою оцінку, Андрію, ви зі своїм другом дізнаєтесь від батьків сьогодні ввечері. Я не наважилась оцінювати ваш твір, написаний у співавторстві з Сергієм Приходьком. За роки багатолітньої практики викладання української літератури в школі подібне трапляється зі мною вперше. І критерії, за якими оцінюються подібні твори, мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все починається в тринадцять», після закриття браузера.