Читати книгу - "Сікстен"

У комірчині Сліпого Свена за крамничкою він може дивитися його скільки завгодно.

— Привіт, Свене, — кричить Сікстен, заходячи в двері. — Це Сікстен. Юнте тут?

Сліпий Свен обертається від полиці з французькими фільмами.

Він перекочує губами сигару в куточок рота й дивиться на Сікстена своїми сірими невидющими очима.

— Він у комірчині, — відповідає Свен. — Іди туди. Тільки не сидіть там довго. Бо сьогодні до мене в гості прийде жінка.

У комірчині темно. Там витає запах хтозна-колишнього диму. І так тісно, що ледве вистачає місця для телевізора та двох крісел.

В одному сидить Юнте.

— Сідай, — каже він і киває на друге. — Зараз побачиш кохання.

Потім Юнте натискає на пульті кнопки, поки знаходить те, що хоче показати.

— Бачиш? — шепче Юнте. — Вони просто дивляться одне на одного. Їм не треба нічого говорити. Бо для них немає нікого іншого в світі. Оце таке кохання, Сікстене. Воно схоже на розмову подумки.

Вони ще трохи дивляться. Сікстен бачить чоловіка й жінку, що стоять, притулившись одне до одного.

І йому на думку спадає Емма.

Потім Юнте вимикає телевізор і каже:

— Ходімо до мене.

Удома в Юнте вирує життя.

У великій кімнаті його малий братик тренується розвертатися на скейті. Він їздить між прасувальною дошкою, де тато прасує випрану білизну, й мамою, що розбирає на підлозі шкарпетки. А у дитячому манежику перед телевізором щось голосно поспівує його сестричка.

— Привіт, Сікстене! — гукає тато Юнте.

А мама, коли вони її минають, махає їм шкарпеткою.

Вони заходять до кімнати Юнте.

Кімната затишна. На одній стіні висить фотографія Бетховена — та, де в нього скуйовджене волосся, — і Мадонни в корсеті. На письмовому столі стоять шахи, глобус і друкарська машинка. Біля незасланого ліжка — аудіосистема.

— Пограємо в шахи? — питає Юнте і прибирає із столу якісь папери.

— Ні, — відповідає Сікстен. — Не можу. Мені треба бути вдома, коли дзвонитиме тато.

Юнте сідає за письмовий стіл. Він морщить лоба.

— Так не годиться, — каже він. — Ти ніколи собі не належиш. Невже він думає, що ти мала дитина?

— Не знаю, — мимрить Сікстен. — Такий він уже є.

— Просто йому треба одружитися, — каже Юнте.

— Навіщо?

Сікстен витріщається на Юнте. Але Юнте відводить очі. Він дивиться на Мадонну, бо вона для нього найкрасивіша жінка в світі.

— Йому треба одружитися зі справжньою жінкою, — каже він.

— Ет, викинь це з голови, — каже Сікстен. — Він не хоче одружуватися. Він уже був одружений.

Але Юнте не з тих, що поступаються.

— Тоді він дасть тобі спокій, — веде своєї він. — Бо матиме інші клопоти. І тобі не доведеться весь час бути біля нього.

— Йому байдуже до жінок. Справді, — каже Сікстен.

— Просто він не зустрів підходящої, — каже Юнте.

Потім він обертає глобус. Так ніби хоче показати на ньому підходящу для тата жінку.

— А як йому її зустріти? — питає Сікстен.

— Ми щось придумаємо.

Але цього вечора вони нічого не придумують. Бо Сікстен уже поривається іти додому. Та Юнте хоче, щоб він послухав його новий вірш.

А той вірш доволі довгий.

Юнте починає налаштовувати мікрофон і крутити ручки на аудіосистемі. Він хоче, щоб голос із гучномовця звучав як належить — цебто був схожий на приглушений голос справжнього поета.

Сікстен усідається на ліжку зручніше і чекає.

— Вірш називається «Ніколи», — каже Юнте.

А потім починає читати.

Ніколи я не відчував гарячих вуст жіночих на своїх губах вночі, коли бузки цвітуть, мов зорі.

Ніколи кров не закипала в моїх жилах так, що в небі бліднув місяць.

— Як тобі? — питає Юнте, коли закінчує читати.

— Здорово, — каже Сікстен. — Але мені пора йти.

Сікстен біжить цілу дорогу додому. Бо він поспішає. Уже посутеніло. А він забув повісити випраний одяг.

Тільки-но він відчиняє вхідні двері, дзвонить телефон.

Сікстен знає, хто це.

ТАТО НЕ ХОЧЕ ТАНЦЮВАТИ

Сікстен і тато запізнюються на збори з нагоди закінчення навчального року. Бо Сікстенові довелося ще й сушити одяг, який він учора виправ.

Він сушив його феном. На щастя, фен ще не поламався.

— Ти вже скоро? — гукає тато.

— Скоро, — відповідає Сікстен.

Коли Сікстен із татом заходять у клас, там уже співають «Пора квіток надходить». Вони стоять у дверях, а Емма в цей час збирає у всіх квіти, щоб подарувати вчительці.

Емма вбрана в кофтину з торочками й поношені джинси.

Такою Сікстен її ще ніколи не бачив.

— Це від усього класу, бо ми всі збирали гроші, — каже вона вчительці.

— Так, назбирали десять крон, — додає Бобо.

Батьки сміються. Атож, шкільний рік уже позаду, і тепер їх легко розвеселити. І вчительку також. Вона радісно всміхається, притискаючи червоні троянди до своєї квітчастої сукні.

— Дякую, — каже вчителька. — Дякую вам усім.

Аж тут вона помічає Сікстена та його тата, що стоять біля дверей. Сікстен — в одному черевику. А тато — в уніформі водія автобуса.

— А от і Сікстен, — каже вчителька. — Це він намалював цю чудову корову.

Вона відступає трохи вбік, щоб усі могли побачити корову.

Під задраним угору хвостом корови було написано БОБО.

А намальована стрілочка показувала вниз — на невеличку брунатну купку.

— Ось і все, — каже вчителька. — Можете йти купатися й засмагати. Бажаю вам приємних літніх канікул!

І діти підводяться. І разом зі своїми батьками йдуть потиснути вчительці руку. Лише Бобо швиденько вшивається. Арне та Мікаель Бурфош слідом за ним.

— Може, вже підемо? — питає тато.

— Ні, спершу попрощаємося з учителькою, — відповідає Сікстен.

Тато стає в чергу. З самого краю. Перед ним, тримаючись за живіт, стоїть Еммина мама. Потім підходить Емма і стає біля Сікстена.

— Привіт, — каже вона. — Учора було весело.

— Так, — каже він.

— Бачиш, як я вбралася? — питає вона.

— Так, — каже він.

— Я сьогодні теж натягнула на себе, що захотілося. Побачимося згодом на узбережжі?

— Так, — відповідає Сікстен.

Коли Емма та її мама пішли, лишається тільки Сікстен зі своїм татом.

— Це мій тато, — каже Сікстен.

— Та я це зрозуміла, — каже вчителька. — Бажаю вам веселого літа.

— Дякую, — каже тато і простягає їй руку.

— Мама не тут. Вона живе в Данії. І знов одружилася. Тож ми з татом живемо самі. Він водить автобус.

— Он як, — каже вчителька і дивиться на татову уніформу.

— Але замолоду він був боксером, — додає Сікстен. — Тепер йому тридцять дев’ять. Правда ж, це ще не старість?

— Звичайно,