Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Ні, мамо. Мені треба працювати.

І тут у двері подзвонили.

— Мабуть, це вони, — мовила матінка.

— Як це — вони?

— Та пані Емерсон із дочкою. Я запросила їх на чай о четвертій годині. А вже четверта. Хороша жінка — це та жінка, яка завжди приходить вчасно. Правда ж, вони тобі вже подобаються?

— То ти їх запросила на чай? Жени їх під три чорти, мамо! Я бачити їх не хочу! Нехай їм дідько, мені треба написати книжку! Не можу я гратися в гостину, у мене роман у роботі!

— Ох, Маркі, тобі таки треба напитати десь гарну дівчинку. Ти заручишся з нею, а потім і поберетеся. Бо в тебе самі книжки в голові, а щоб оженитися, то нема…

Ніхто не розумів, які високі ставки в цій грі: мені кров із носа треба було створити нову книжку, адже угоду з видавництвом уже укладено. У січні 2008 року Рой Барнаскі, всемогутній директор «Шмід і Гансон», викликав мене до себе у кабінет на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса на Лессінґтон-авеню для серйозної розмови. «То коли ми побачимо ваш новий рукопис, Ґольдмане? — загавкав він. — Ми уклали з вами угоду на п’ять книжок, ви мали взятися до праці якнайшвидше! А ви вже запізнилися з термінами! І з усім запізнилися! Бачили того хлопчину, який видав книжку на Різдво? Він став улюбленцем публіки замість вас! Його агент каже, що в нього майже готовий наступний роман. А у вас? Ми втрачаємо через вас гроші! Схаменіться і беріться до діла. Візьміть себе в руки, напишіть мені добрячу книжку і порятуйте свою шкуру. Даю вам півроку, останній термін — червень». Півроку, щоб написати книгу, коли я вже півтора року не міг нічого видушити з себе. Звісно ж, це було неможливо. І навіть гірше, бо директор, давши мені той термін, і словом не обмовився, що буде, як я з тим не впораюся. Те доручення взяв на себе за два тижні по тому Дуґлас. Під час останньої нашої розмови в моєму помешканні він сказав: «Треба писати, старий, годі вже байдики бити. Ти підписав угоду на п’ять книжок, п’ять! Барнаскі розлючений, у нього вже терпець урвався… Він сказав мені, що дав тобі крайній термін до червня. А знаєш, що буде, як не впораєшся? Вони розірвуть угоду, подадуть на тебе до суду і обдеруть до нитки. Заберуть усі грошенята, твоєму розкішному життю присниться гаплик, ти позбудешся і цього шикарного помешкання, й італійських черевиків, і автомобіля. Вони всю кров із тебе виссуть». Отак я, письменник, якого ще рік тому вважали новою зіркою американської літератури, став найбільшим розчаруванням, найдурнішим телепнем північноамериканського книговидання. І ще один урок: слава — не лише ефемерне явище, вона ще й здатна спричинитися до вкрай сумних наслідків. Увечері, після розмови з Дуґласом, я взяв слухавку і набрав номер єдиного чоловіка, що, як мені здавалося, міг витягти мене з цієї халепи, — Гаррі Квеберта, мого колишнього університетського викладача, який був, зокрема, і одним із найшанованіших і найвідоміших американських авторів, — я дружив з ним уже років із десять, одколи був його студентом в університеті Берроуза, штат Массачусетс.

Натоді я не бачився з ним уже рік і майже стільки ж не телефонував йому. Отож я подзвонив йому до Аврори, що в Нью-Гемпширі. Почувши мій голос, він насмішкувато вигукнув:

— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.

Я відповів прямо:

— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.

Він одразу ж споважнів.

— Маркусе, та що ви оце кажете?

— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.

Він приязно і заспокійливо зареготав.

— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися побавитися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.

— Ви так вважаєте?

— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалося, я переконав вас у цьому.

— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І, попри це, результату нуль.

— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?

Покинути Нью-Йорк і змінити обстановку. Ніколи ще так мені не подобалося запрошення піти у вигнання. Податися світ за очі, щоб віднайти натхнення для нової книги в сільській глушині, де мешкає мій учитель — це було саме те, що мені й треба. І ось за тиждень, десь у середині лютого 2008 року, я вже поселився в Аврорі, Нью-Гемпшир. То було за кілька місяців до драматичних подій, що про них я оце збираюся вам розповісти.

*

До тих подій, що сколихнули всю Америку, про Аврору ніхто й не чув. То було містечко на океанському узбережжі, за годину їзди до кордону з Массачусетсом. На головній вулиці — кінотеатр, із програмою показу, що принаймні на рік відставала від усієї країни, кілька крамниць, пошта, поліційний відділок і жменя ресторанів, поміж якими виділявся «Кларкс», міська історична пам’ятка. Довкруги — мирні затишні квартали дощаних пофарбованих будиночків із полотняними маркізами, черепичними дахами і садочками з ошатно підстриженими моріжками. То була Америка в Америці, де мешканці не замикають дверей на ключ, одна з тих місцин, що існують лише в Новій Англії, де такий супокій охоплює тебе, що здається, ніби ти заховався тут від будь-якого лиха.

Я добре знав Аврору, бо частенько навідувався сюди до Гаррі, ще як був студентом. Він мешкав у розкішному будинку з цегли та сосни, розташованому за містом, біля автостради номер один у напрямку Вермонту, на березі затоки, що