Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

мені довірилася, усвідомила, що ми з нею союзники. Якщо вжити технічний термін, лікарю Леш, то це був «терапевтичний альянс». Відтак вона перетворилася на справжню пацієнтку. Із неї просто вивергалася важлива інформація. Белль не могла дочекатися нашої наступної зустрічі, її життя зосередилося довкола терапії. Вона без­упинно повторювала, який я важливий для неї — і зауважте, для цього знадобилося тільки три місяці!

Чи був я надто важливим? Ні, лікарю Леш, психотера­певт не може бути надто важливим на початку терапії. Навіть Фройд застосовував стратегію заміщення психоневрозу нев­розом перенесення — це потужний спосіб, що дозволяє взяти під контроль деструктивні симптоми.

Маєте спантеличений вигляд. Гм, саме це й трапляється, коли пацієнт одержимий психотерапевтом: після кожної зустрічі він поринає в тривалі роздуми або ж вдається до уявних діалогів із терапевтом між сеансами. З часом ці симптоми поступово витісняє терапія. Іншими словами, джерелом симптомів уже не є внутрішні невротичні фактори: вони починають коливатися згідно з потребами терапевтичних стосунків.

Дякую, Ернесте, кави більше не треба. А ви випийте ще. Не проти, що я назвав вас на ім’я? От і добре. То про що йшлося? Ага, я вирішив зосередитися саме на такому розвитку подій. Робив усе можливе, щоб стати ще важливішим для Белль. Відповідав на кожне запитання щодо особистого життя, усіляко вихваляв її позитивні риси. Казав їй, що вона дуже інтелігентна й розумна жінка. Я ненавидів те, що вона з собою робила, і говорив їй про це у вічі. Це було нескладно: мені потрібно було просто говорити правду.

Раніше ви запитували мене, якої методики я дотримувався. Гадаю, найкращою відповіддю буде: я говорив правду. З часом я почав відігравати в її фантазіях провідну роль. Белль охоплювали мрії про нас — ось ми з нею наодинці, тримаємо одне одного в обіймах, граємось, як батько з дитиною, ось я її годую… Одного разу вона принесла на сеанс баночку желе «Jell-O» та ложку й попросила, щоб я її погодував. Я зробив це, а вона отримала неабияке задоволення.

Звучить досить невинно, чи не так? Та навіть тоді, коли все тільки починалося, я відчував, що наді мною бовваніє якась тінь. Я знав про це, знав тоді, коли вона розповідала про те, як збуджувалася, коли я її годував. Знав і тоді, коли Белль зізнавалася, що робить довгі запливи на каное — двічі чи тричі на тиждень, — щоб побути на самоті, похитатися на воді й насолодитися фантазіями про мене. Я усвідомлював, що мій підхід ризикований, але то був виважений ризик. Хотів вибудувати позитивне перенесення, аби потім використовувати його для подолання схильності Белль до саморуйнування.

Уже за кілька місяців я став настільки важливим для неї, що нарешті зміг узятися до її патології. Спершу зосередився на питаннях життя і смерті: ВІЛ, витівки в барах, янгол милосердя, який орально задовольняє водіїв на шосе… Вона зробила аналіз на ВІЛ — дякувати Богові, він був негативний. Пам’ятаю, що результатів довелося чекати два тижні, і я переймався цим не менше, ніж вона.

Ви коли-небудь мали справу з пацієнтами, які очікують результатів тесту на ВІЛ? Ні? Маю сказати, Ернесте, той період чекання є справжнім джерелом можливостей. Його можна використовувати для реальної роботи. Протягом кількох днів пацієнти перебувають віч-на-віч зі своєю смертю — можливо, вперше в житті. І саме в цей час ви можете допомогти їм проаналізувати та перерозподілити їхні пріоритети, вибудувати їхнє життя й поведінку на підвалинах дійсно вартісних речей. Екзистенційна шокова терапія — подеколи я називаю це явище саме так. Та з Белль це не спрацювало. Вона цим не переймалася. Завжди все заперечувала. Подібно до більшості пацієнтів, схильних до саморуйнування, вважала, що завдати їй шкоди не здатен ніхто, окрім неї самої.

Я детально розповів їй про ВІЛ та герпес (на диво, останнього в неї теж не виявили), а також про все, що стосувалося безпечного сексу. Провів інструктаж щодо безпечних місць, де можна підчепити чоловіка, якщо це вкрай необхідно: тенісні клуби, збори асоціації батьків та вчителів, літературні зустрічі в книжкових крамницях. Белль була просто неймовірна — неабияка майстерність! Якихось п’ять-шість хвилин — і вона вже могла призначити зустріч симпатичному незнайомцеві, а водночас на відстані десяти футів могла стояти його дружина, яка й гадки про це не мала. Мушу визнати: я їй заздрив. Більшість жінок навіть не усвідомлюють, як їм щастить у цій справі. От ви можете уявити чоловіка — особливо такого пошарпаного стариганя, як я, — який би робив це з такою легкістю?

Як я вже зауважував, Белль мала одну дивовижну рису — то була абсолютна чесність. Під час перших сеансів, коли ми вирішили працювати разом, я виклав свою головну умову спів­праці: бути чесними в усьому. Вона мала розповідати мені про всі значущі події свого життя: вживання наркотиків, імпульсивну сексуальну поведінку, порізи, блювоту, фантазії — і жодного винятку, бо, якщо цього не робити, ми просто гаятимемо час. Та якщо вона ділитиметься зі мною всім, то може повністю на мене покластися — і ми впораємося з проблемою разом. Белль погодилася, і ми скріпили угоду урочистим рукостисканням.

І, наскільки мені відомо, вона дотримала свого слова. Власне, то була частина моєї системи, бо ж, якби протягом тижня сталися якісь серйозні зриви — скажімо, Белль порізала руки чи подалася до бару — я проаналізував би це якомога детальніше. Наполіг би на глибокому й ретельному дослідженні всього, що сталося перед зривом. Я сказав би: «Будь ласка, Белль, я маю знати про все, що цьому передувало, про все, що може допомогти нам зрозуміти, чому ж так вийшло: що сталося того ранку, якими були ваші думки, відчуття, фантазії». Я притиснув її до стіни, адже вона хотіла говорити про зовсім інші речі і їй не хотілося марнувати стільки часу на подібні балачки. І це допомагало мені контролювати її імпульсивність.

Інсайт? О, він аж ніяк не був ключовим гравцем у терапії Белль. Авжеж, вона почала частіше усвідомлювати той факт, що її імпульсивну поведінку спричиняє відчуття омертвіння чи порожнечі і що ризиковані вчинки, порізи, секс, пиятика — це спроби заповнити цю порожнечу або повернутися до життя.

Однак Белль так і не вдалося зрозуміти, що всі ці спроби були марними. Кожна з них ілюструвала принцип бумеранга — і в результаті її охоплював глибокий сором, а тоді починалися більш відчайдушні та більш саморуйнівні спроби відчути себе живою. Дивовижно, але вона повсякчас відкидала ідею про те, що її поведінка призводить до певних наслідків.

Отож метод інсайту не допоміг. Я мав звернутися до інших технік і спробував усі інструменти, що їх пропонують книги, ба навіть більше, аби допомогти їй контролювати імпульсивність. Ми склали перелік деструктивних видів її поведінки, і вона пообіцяла не робити нічого з цього переліку, попередньо мені не зателефонувавши, аби я мав шанс переконати її не робити цього. Утім, вона рідко телефонувала, бо не хотіла завдавати мені клопоту. Глибоко всередині Белль відчувала, що наш зв’язок дуже тонкий і що невдовзі я від неї втомлюся й захочу позбутися. Я марно переконував її, що це не так. Тоді вона попросила дати їй якусь річ, що повсякчас нагадувала б про мене. На її думку, це зміцнило б її самоконтроль. «Виберіть собі будь-яку річ із мого офісу», — сказав я. І Белль дістала з кишені мого піджака носовичок. Я віддав