Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Тож коли ми з Белль почали працювати, вона була при­б­лизно такою. Ну то як, картинка вже вимальовується? Маєте запитання, чи я можу продовжувати? Гаразд. І гадки не маю, як мені це вдалося, але під час нашої першої зустрічі я впорався з усіма її випробуваннями. Вона повернулася до мене і другого, і третього разу, і лікування розпочалося. Зустрічалися двічі або тричі на тиждень. Цілісіньку годину я розпитував її про роботу з попередніми психотерапевтами. Якщо бачите, що маєте справу з «важким пацієнтом», лікарю Леш, ця стратегія працює найкраще. Дізнайтеся, як вони її лікували, і намагайтеся уникнути їхніх помилок. Забудьте нісенітниці на кшталт тієї, що пацієнт не готовий до терапії! Це терапія не готова до пацієнта. Але треба бути сміливим та творчим, аби винайти нову терапію для кожного.

Белль Фелліні була не з тих, до кого можна застосувати традиційну техніку. Якби я просто робив свою роботу — збирав дані, рефлексував, емпатував, тлумачив — вона б умить щезла. Повірте. Sayonara.[1] Auf Wiedersehen.[2] Саме так вона й чинила з усіма попередніми психотерапевтами, а більшість із них мали гарну репутацію. Знаєте, є такий жарт: операція була успішною, щоправда, пацієнт помер.

Отже, який метод використовував я? Боюся, ви вже трохи розгубилися. Мій метод — це відмова від будь-яких методів! І я не прикидаюся мудрагелем, лікарю Леш, — це найперше правило ефективної терапії. Ви теж маєте його дотримуватися, якщо станете психотерапевтом. Я намагався дотримуватися принципу: більше людяності, менше автоматизму. Я ніколи не складаю систематизованих терапевтичних планів — ви теж не робили б цього після сорока років безперервної практики. Просто довіряю своїй інтуїції. Та вам як початківцеві це не підійде. Кинувши оком у минуле, можу сказати, що найбільш разючим аспектом патології Белль була її імпульсивність. З’явилося бажання — гоп, і вона поспішає його задовольнити. Пригадую, як хотів підвищити її толерантність до фрустрації. То була вихідна точка, моя перша — і, можливо, найважливіша — мета терапії. Гм, з чого ж ми почали? Важко пригадати, якими були перші кроки, — з того часу спливло чимало років, а записів я не маю.

Я ж казав, що загубив їх. О, бачу сумнів на вашому обличчі. Записів немає. Зникли зо два роки тому, коли я переїжджав до іншого офісу. Тут без варіантів: мусите мені повірити. Головне, що мені запам’яталося, — це те, що з самого початку все йшло як по маслу. Не знаю чому, але Белль одразу до мене прикипіла. Навряд чи йшлося про мою привабливість. На той час мені якраз зробили операцію з приводу катаракти, тож моє око мало жахливий вигляд. Та й атаксія аж ніяк не додавала мені сексуальності — наша спадкова мозочкова атаксія, якщо вас цікавлять деталі. Поза сумнівом, вона прогресує… один-два роки ще зможу походити, а тоді три-чотири роки покатаюся в інвалідному візку. C’est la vie.[3]

Гадаю, я сподобався Белль, бо ставився до неї як до особистості. Робив точнісінько те саме, що робите зараз ви — і хочу сказати, лікарю Леш, що я дуже це ціную. Я не переглядав жодну з її медичних карт. Рухався наосліп, хотів мати незамилене око. Белль ніколи не була для мене діагнозом: ані межовим станом, ані харчовим, компульсивним чи антисоціальним розладом. З усіма своїми пацієнтами я дотримуюся саме такого підходу. Сподіваюся, що й для вас я теж не перетворюся на діагноз.

Запитуєте, чи я вважаю діагностування необхідним? Гм, я знаю, що ви, молоді випускники, та й психофармакологічна галузь загалом, просто-таки цим живете. Психіатричні журнали засмічені непотрібними дискусіями щодо особливостей діагностики. У майбутньому все це перетвориться на баласт. Я знаю, що діагностика важлива, коли йдеться про окремі психози, та в щоденній психотерапії вона відіграє незначну й насправді негативну роль. Ви ніколи не замислювалися над тим, як легко поставити діагноз, коли бачиш пацієнта вперше, а от коли починаєш його пізнавати, процес значно ускладнюється? Запитайте про це будь-якого досвідченого терапевта під час особистої розмови — і він скаже вам те саме! Інакше кажучи, впевненість обернено пропорційна знанню. Скидається на своєрідну науку, еге ж?

Лікарю Леш, хочу, щоб ви зрозуміли: я не ставив Белль діагнозу, бо не мислю такими категоріями — і дотримуюся цього підходу дотепер. Незважаючи на все, що сталося, на те, як вона зі мною вчинила, щодо цього я залишаюся непохитним. Гадаю, вона це усвідомлювала. Ми були двома людьми, між якими налагоджується зв’язок. І Белль мені подобалася. Завжди. Я її просто обожнював! І про це вона теж знала. Може, саме в цьому й криється найважливіше?

Коли йшлося про розмовну терапію, Белль не можна було назвати гарною пацієнткою за жодними стандартами. Імпульсивна, зосереджена виключно на своїх учинках, жодного інтересу до власної особистості, не схильна до самоспостережень, вільних асоціацій. Їй ніколи не вдавалося впоратися з традиційними завданнями терапії: дослідити саму себе, зазирнути глибше — і через це вона почувалася ще гірше. Ось чому терапія завжди зазнавала поразки. З цієї причини я усвідомлював, що мушу привернути її увагу в інший спосіб, і тому мав винайти для Белль абсолютно нову терапію.

Наприклад? Гаразд, розповім про те, що трапилося на початку терапії. То був приблизно третій чи четвертий місяць. Тоді я зосередився на її саморуйнівній сексуальній поведінці та запитав, чого вона насправді хоче від чоловіків — і зокрема від першого чоловіка в її житті, себто батька. Але потрапив у глухий кут. Вона не бажала говорити про минуле — за її словами, вона вже добряче покопирсалася в тому лайні з іншими мозкоправами. До того ж Белль вважала, що той, хто розгрібає згарище минулого, насправді шукає для себе виправдань і прагне уникнути відповідальності за власні вчинки. Вона прочитала мою книжку з психотерапії та цитувала мені мої ж слова. А я це ненавиджу. Коли пацієнт чинить опір, цитуючи твої праці, вважай, що тебе міцно взяли за яйця.

Під час одного сеансу я попросив її пригадати ранні дитячі мрії та сексуальні фантазії. Врешті-решт вона вирішила мене насмішити й описала фантазію, яка частенько зринала в її уяві у віці восьми-дев’яти років. Надворі справжня буря, вона заходить до кімнати — геть змерзла й змокла до нитки. Там на неї чекає старший чоловік. Він обнімає Белль, знімає з неї мокрий одяг, витирає її великим теплим рушником і дає їй випити гарячого шоколаду. Я запропонував їй рольову гру: попросив вийти з кабінету й увійти знову, уявивши, що вона вимокла під дощем і дуже змерзла. Частину з роздяганням я, звісно, пропустив, але приніс із ванної кімнати великий рушник і гарненько її розтер — утім, без жодного сексуального підтексту, як і завжди робив. Я «висушив» Белль спину й волосся, а тоді закутав у рушник, всадовив у крісло й приготував для неї чашку розчинного гарячого шоколаду.

Навіть не питайте, чому я вирішив зробити це саме тоді. Коли так довго працюєш психотерапевтом, то вчишся довіряти власній інтуїції. Цей учинок змінив усе. На якусь мить Белль просто забракло слів, її очі наповнилися слізьми — і вона розридалася, мов дитина. Доти Белль ніколи, жодного разу не плакала під час розмови з психотерапевтом. Її опір неначе розчинився в повітрі.

Про що йдеться, коли я кажу, що «опір розчинився в повітрі»? А про те, що вона