Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Я почуваюся мертвою і завдаю собі болю, аби відчути, що живу.

Я нічого не відчуваю, тож маю наражатися на ризик, аби повернутися до життя.

Усередині мене — порожнеча, і я намагаюся заповнити її наркотиками, їжею, спермою.

Але це ненадовго вирішує мою проблему. Зрештою мені стає соромно — і я відчуваю ще сильніше омертвіння й порожнечу.

Я звелів Белль медитувати над цим носовичком і перечитувати ці рядки щоразу, коли вона відчуватиме прояви імпульсивної поведінки.

Ернесте, ви маєте глузливий вигляд. Не згодні? А чому? Надто хитромудро? Аж ніяк. Згоден, що все видається досить заплутаним, але коли йдеться про безнадійні випадки, потрібні відчайдушні кроки. Я з’ясував, що пацієнтам, яким не вдається розвинути відчуття постійності предметного світу, корисно мати при собі щось конкретне — якесь нагадування. Один із моїх учителів, Льюїс Гілл, який геніально лікував тяжкі випадки шизофренії, дмухав у маленькі пляшечки і давав їх пацієнтам: ті мали носити їх на шиї, поки лікар був у відпустці.

То як, Ернесте, вам і цей спосіб видається хитромудрим? Дозвольте мені вжити інше слово, більш доречне: креативний. Пригадуєте, що я раніше казав про створення нової терапії для кожного пацієнта? Саме це я й мав на увазі. Крім того, ви ще не запитали мене про головне.

Чи це спрацювало? Авжеж, авжеж. Доречне запитання. Саме про це і слід запитувати. Забудьте про правила. Так, це спрацювало! Це було ефективно як для пацієнтів лікаря Гілла, так і для Белль, яка носила носовичок із собою і поступово почала контролювати свою імпульсивність. «Зриви» траплялися дедалі рідше, тож невдовзі під час терапевтичних сеансів ми вже могли зосередитися й на інших питаннях.

Що? Ефективність звичайнісінького перенесення? Ернесте, та ви вже починаєте щось у цьому кумекати. Це добре — і добре, що ви про це запитали. Відчуваєте, де криється щось справді важливе. І ось що я хочу сказати: ви зараз не на своєму місці. Нейрохімія — це не про вас. Фройд розбив поняття «ефекту перенесення» дощенту майже століття тому. У чомусь він мав рацію, але загалом помилявся.

Повірте: якщо вам вдається прорватися в саморуйнівний цикл поведінки — і байдуже, як саме, — це значне досягнення. І перший крок має бути таким: розірвати зачароване коло ненависті до себе й саморуйнування, а тоді — ще потужнішої ненависті, що породжується соромом через власну поведінку. Незважаючи на те, що Белль ніколи про це не говорила, уявіть той сором та презирство, які вона відчувала у зв’язку зі своєю «деградацією». Завдання психотерапевта полягає в тому, щоб спрямувати процес у протилежному напрямку. Карен Горні якось зауважила… До речі, Ернесте, ви знайомі з працями Горні?

Шкода, але скидається на те, що така доля судилася всім провідним теоретикам нашої галузі — їхні вчення потрібні тільки одному поколінню. Горні — одна з найулюбленіших моїх авторів. Я прочитав усі її праці під час практики. Свою найкращу книгу «Неврози і розвиток людини» вона написала понад п’ятдесят років тому, але це найкраща праця з психотерапії, яку тільки можна собі уявити, — і жодного жаргонізму. Я надішлю вам свій примірник. Якось вона сказала (можливо, саме в цій книзі) одну просту, але напрочуд потужну фразу: «Якщо хочете собою пишатися, робіть те, чим можна пишатися».

Забув, про що ми говорили. Ернесте, нагадайте. Мої стосунки з Белль? Звісно, адже ми тут саме заради цього, чи не так? Вони розвивалися в різних площинах, і доволі цікавих. Але я знаю, що ваш комітет найбільше цікавить фізичний контакт. Белль перетворила це на проблему з самого початку. Знаєте, я маю звичку торкатися всіх пацієнтів — байдуже, чоловіків чи жінок — на кожному сеансі. Це може бути прощальне рукостискання або ж поплескування по плечу. Однак Белль цим аж ніяк не переймалася — вона відмовлялася тиснути мені руку та глузливо зауважувала: «А це рукостискання схвалено Американською психіатричною асоціацією?» чи «Ви не могли б поводитися більш формально?»

Іноді наприкінці заняття вона обіймала мене, але як друг, жодного сексуального підтексту. А під час наступного сеансу починала докоряти мені через мою поведінку та формальність, так що я аж скам’янів, потрапивши в її обійми. Коли я кажу «скам’янів», ідеться про моє тіло, а не член, Ернесте, — я ж бо помітив ваш погляд. Гарним гравцем у покер вам не стати. Але ми ще не дісталися найбільш «соковитої» частини розмови. Я натякну вам, коли це станеться.

Вона скаржилася на те, що я переймаюся віком. Казала, що якби була старою й мудрою бабцею, я обійняв би її без жодних вагань. Мабуть, Белль таки мала рацію. Для неї фізичний контакт був дуже важливий: вона наполягала на тому, щоб ми торкалися одне одного, і ця наполегливість не вщухала ані на мить. Тиснула, тиснула, тиснула — безперервно. Але я ставився до цього з розумінням: Белль зростала в атмосфері, де бракувало тактильних відчуттів. Мати померла, коли вона була ще немовлям, і дівчинку виховували численні швейцарські гувернантки. А батько? Уявіть, як воно — жити поряд із батьком, який панічно боїться мікробів. Він ніколи до неї не торкався й носив рукавички і вдома, і на вулиці. А на додачу ще й змушував слуг споліскувати й прасувати всю паперову кореспонденцію.

Поступово, приблизно через рік, моє напруження зменшилося, я почав розм’якати під безперервним тиском Белль і закінчував кожний сеанс аванкулярними обіймами. Що це означає? Я обіймав її, мов рідний дядечко. Та що б я їй не давав, вона завжди прагнула більшого, а коли ми обіймалися, повсякчас намагалася поцілувати мене у щічку. Я завжди наголошував на тому, що слід поважати особисті межі одне одного, вона ж дотримувалася думки, що їх треба розхитувати. Важко й сказати, скільки коротких лекцій я прочитав їй із цього приводу, зі скількома книжками та статтями порадив ознайомитися.

Та вона немовби була дитиною у тілі жінки, неймовірно привабливому жіночому тілі, а її прагнення контакту було просто непереборним. Чи можна підсунути стільця трохи ближче? Чи не міг би я кілька хвилин потримати її за руку? Чи можемо ми сісти поряд на канапі? Чи не міг би я просто обійняти її, щоб ми посиділи в тиші або ж пішли на прогулянку замість теревенити?

Неймовірно наполеглива — ось яка вона була. «Сеймуре, — зауважувала Белль, — ви багато говорите про створення індивідуальної терапії для кожного пацієнта, однак у своїх статтях чомусь оминаєте моменти на кшталт: “як зазначено в офіційній інструкції” чи “доки це не почне впливати на особистий комфорт терапевта середнього віку”». Вона докоряла мені через те, що, коли йшлося про межі в терапії, я завжди звертався до посібників АПА. Белль знала, що саме я був відповідальним за написання цих інструкцій, коли очолював АПА, тож звинувачувала мене в тому, що я став в’язнем власних правил. Вона критикувала мене, бо я не читав власні статті. «Ви наголошуєте на тому, що слід поважати унікальність кожного пацієнта, а тоді стверджуєте, що один і той самий набір правил підходить усім без винятку в будь-якій ситуації. Ми всі в одній купі, — зауважувала Белль, — неначе всі пацієнти однакові, а тому й лікувати їх треба однаково». Вона повсякчас повторювала: «Що найважливіше: дотримуватися правил, залишатися в комфортній зоні свого крісла чи робити для пацієнта все можливе?»

Подеколи Белль починала розводитися про мій метод «захисної