Читати книгу - "Друга одіссея"

Хоча біржовий маклер не мав у анамнезі психічних хвороб, навіть ті, хто повірив йому, дещо засумнівалися в правдивості наступного повідомлення.

Цього разу заговорив баскський пастух, що зіткнувся з інопланетянами, виконуючи свою сродну працю. Він відчув неабияке полегшення, коли ті, кого він спершу сприйняв за прикордонників, виявилися чоловіками з пронизливими очима й у плащах, які бажали дізнатися, як пройти до центральної будівлі Організації Об’єднаних Націй. Вони говорили прекрасною баскською — надзвичайно складною мовою, що не споріднена з жодною іншою мовою людства. Ясно одне: прибульці з космосу були видатними лінгвістами, а втім, знання земної географії у них дещо кульгало.

І так далі, випадок за випадком. Лише кілька з цих контактерів справді брехали чи були божевільними; більшість щиро вірила у свої історії й підтверджували цю віру навіть під гіпнозом. Дехто став жертвою розіграшів або неймовірних збігів. Як, наприклад, горопашний археолог-аматор, який знайшов реквізит, що його відомий режисер науково-популярного кіно покинув у Туніській пустелі майже сорок років тому.

Однак насправді тільки на початку й у самісінькому кінці люди дізналися про його присутність; він сам так забажав.

Світ належав йому, зараз можна було досліджувати й вивчати Землю без перешкод. Його не втримають жодні мури, від тих органів чуття, якими він зараз володів, не приховати жодних таємниць. Спершу йому здавалося, що він просто справджує свої давні бажання, відвідуючи місця, яких ніколи не бачив у своєму попередньому існуванні. Проте набагато пізніше він усвідомив, що його блискавичні польоти навколо планети мають глибшу причину.

Якось його використали замість зонда, що збирав проби всіх аспектів людської діяльності. Контроль здійснювався настільки витончено, що він його майже не усвідомлював; він був немов пес-шукач на повідку, якого пустили винюхувати за своїм бажанням, хоч гуляючи на волі, він усе одно виконував важливе завдання свого господаря.

Піраміди, Великий каньйон, омиті місячним сяйвом сніги Евересту — це його власний вибір. Так само, як і деякі галереї та концертні зали, хоча він, звичайно, не став би сам відвідувати їх аж скільки.

Як не став би відвідувати й так багато фабрик, в’язниць, лікарень, жахливих маленьких воєн в Азії, іподромів, вишуканих оргій Беверлі-Гілз, Овальний кабінет у Білому домі, кремлівські архіви, священний Чорний камінь Кааби в Мецці.

Також були певні події, про які він не мав чітких спогадів, ніби їх відредагували в його свідомості або ніби його захищав від згадки про них якийсь янгол-охоронець. Наприклад, що він робив у Меморіальному музеї Лікі в Олдувайській ущелині? Він не особливо цікавився проблемою походження людини й знав про це не більше, ніж будь-який освічений представник виду Homo sapiens. Скам’янілості нічого для нього не означали. Проте відомі черепи, що їх охороняли у виставкових вітринах, немов дорогоцінні коштовності, залишили в його пам’яті дивне відлуння й незбагненне хвилювання. Це було найсильніше з усіх, досі знаних, відчуття deja vu; місце мало бути знайомим, але щось не так. Немов він повернувся в рідну домівку після багатьох років і виявив, що змінилися всі меблі, пересунуто стіни й навіть поріг перебудовано.

Зараз це була похмура, ворожа місцевість, суха та обпалена сонцем. Де поділися пишні рівнини й міріади прудконогих травоїдних, що рухалися по них три мільйони років тому?

Три мільйони років тому. Як він знав це?

Жодної відповіді, лише відлуння тиші там, куди він звернув своє запитання. А потім знайомі обриси чорного прямокутника знову забовваніли перед ним. Він наблизився, і примарне зображення з’явилося в глибинах моноліту.

Сумні спантеличені очі з-під волохатого скошеного лоба глипали в майбутнє, якого їм не судилося уздріти. Він був тим майбутнім на сто тисяч поколінь попереду в річці часу.

Зрештою він зрозумів: тут почалась історія людства. Але як і — особливо чому — це досі залишалося для нього таємницею.

Та він мав іще останній обов’язок, найскладніший з усіх. Дитя Зірок ще достатньою мірою залишалося людиною, щоб відкладати це насамкінець.

«Що це вона робить тепер? — запитувала себе медсестра, розглядаючи літню пані на екрані. — У неї задосить чудернацьких примх, але оце вперше бачу, щоб вона говорила зі своїм слуховим апаратом. Господи Боже, почути б, що вона каже?»

Мікрофон був не досить чутливим, щоб сприйняти слова, але це не мало значення. Джессі Боумен рідко мала такий спокійний і вдоволений вигляд. Хоча її очі залишалися заплющеними, усе обличчя осяяла майже янгольська усмішка, доки її вуста й далі щось шепотіли.

А потім спостерігачка побачила дещо, що вона намагалася забути, бо доповісти про таке означало звільнення з посади. Гребінець, який лежав на столику біля ліжка, повільно й уривчасто знявся в повітря, немов ним керувала чиясь неповоротка невидима рука. Спершу він схибив, але потім з явними труднощами почав розчісувати довгі сиві пасма, інколи зупиняючись, щоб розплутати вузол.

Джессі Боумен зараз нічого не говорила, але й далі всміхалася. Гребінець тепер рухався впевненіше, без різких, недолугих ривків.

Медсестра не могла сказати напевно, скільки це тривало. Вона немов заціпеніла аж до тієї миті, коли гребінець, керований чиєюсь уже вправнішою рукою, знову повернувся на нічний столик.

Десятилітній Дейв Боумен закінчив свій щоденний обов’язок, який йому не подобався, проте його мати це любила.

І Девід Боумен, у якого тепер не було віку, вперше оволодів умінням керувати матерією.

Джессі Боумен досі усміхалася, коли медсестра зрештою прибігла до палати перевірити, що там коїться. Вона була надто налякана, надто квапилася, щоб помітити, але в будь-якому разі це не мало значення.

Розділ 35. Відновлення

Мільйони кілометрів космічного простору трохи приглушували земний гамір. Команда «Леонова» захоплено, але дещо байдуже спостерігала дискусії в Організації Об’єднаних Націй, інтерв’ю з видатними вченими, теоретизування новинарних коментаторів і начебто засновані на фактах, але жахливо суперечливі свідчення контактерів з НЛО. Астронавти не могли додати до цього галасу нічого нового, бо не спостерігали жодних подальших проявів інопланетного життя. Заґадка, або Старший брат залишався, як завжди, байдужим до присутності людей. Екіпаж «Леонова» опинився в парадоксальній ситуації: вони прибули із Землі, щоб розгадати таємницю моноліту, а тепер, можливо, розгадку варто шукати на їхній вихідній позиції.

Уперше астронавти дякували повільній швидкості світла за двогодинну затримку в передачі інформації, що унеможливлювала інтерв’ю в прямому ефірі. Та навіть за таких умов Флойда бомбардували запити від медіа; зрештою вони набридли йому настільки, що він відмовився давати коментарі. Він не мав чого сказати, крім того, що повторював уже десятки