Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

підтримання безпеки доведеться народу звалити на власні плечі. Ми троє ніколи не досягали між собою згоди, але тут водночас глянули на маму, як на божевільну. Власне, це були її слова: «Чому ви дивитеся на мене, як на божевільну?» Батько сказав, що у своїй країні він ніколи не найме тонтон-макутів[155].

Він запитав мою думку. Кіммі зиркнула на мене так, ніби наші стосунки тепер залежали від слів, які злетять з моїх вуст. Коли ж я сказала, що взагалі не маю ніяких думок з цього приводу, це розчарувало їх обох. Я вважаю за ліпше пам’ятати, а не думати. Якщо я думатиму, то рано чи пізно почну ставити собі такі запитання: як і навіщо я з ним переспала, чому потім утекла або чому я тепер тут і чому простояла тут увесь день. А ще: який висновок можна зробити з того, що я можу весь день нічого не робити? Чи не означає це, що я — нікчема, одна з тих, хто не вартий нічого? Найстрашніше те, що моє стояння тут упродовж цілого дня — як таке — було легкою справою. Мама любить наспівувати: «Не все одразу, мій милий Ісусе», і навіть татові подобається повторювати: «Не все одразу». Така їхня життєва стратегія. Однак це найлегший спосіб сховатися від життя — сприймати його так, що робити треба не все одразу. Саме так я відкрила для себе, що можна взагалі нічого не робити. Якщо розбивати день на чверті, а чверті — на години, на півгодини, потім на хвилини, то можна будь-який відрізок часу зменшити до мінімальних розмірів. Це однаково що справлятися з втратою: якщо ти зміг протриматися одну хвилину — отже, зможеш і ще дві, а потім п’ять, і ще п’ять, і так далі. Якщо я не хочу думати про своє життя в цю мить, то мені не варто думати про життя взагалі — достатньо лише протриматися хвилину, потім дві, потім п’ять, потім ще п’ять, і ось не встигнеш схаменутися, як минув уже місяць, а ти й не помітила, бо рахувала тільки хвилини.

Я стою навпроти його будинку, рахуючи хвилини і навіть не усвідомлюючи, що повз мене пройшов цілісінький день. Ось так просто. Щойно нагорі знову спалахнуло світло в крайній лівій кімнаті.

Те, що мені слід було тоді сказати і що я хотіла сказати: мене хвилює не сама злочинність. Тобто вона хвилює мене так само, як і всіх. Так само як інфляція: я її не відчуваю на собі, але знаю, що вона мене зачіпає. Але не сама злочинність як така змушує мене прагнути виїхати звідси, а те, що вона може будь-якої миті заподіяти мені шкоду — з хвилини на хвилину, навіть наступної миті. Можливо, вона мене й омине, але я однаково думаю, що вона може мені нашкодити — будь-якої миті, і так усі наступні десять років. Навіть якщо цього ніколи не станеться, я однаково чекатиму, і це чекання просто нестерпне, бо на Ямайці тобі нічого не лишається, як тільки чекати, що з тобою ось-ось щось станеться. Це стосується й гарних подій. Вони теж не відбуваються. Тобі їх лишається тільки чекати.

Чекання. Цей сучий син навіть на свою веранду не вийшов. А якби він вийшов прямо зараз? Не знаю, чи змогла б я зрушити з місця. Не знаю, чи змогла б перебігти через вулицю і гукнути його від воріт. Мої брудні ноги підказують мені: ти чекаєш уже так довго, що тепер тільки й лишається, що чекати. Єдина мить, коли я не чекала, — це коли побачила його на дальньому балконі. Після цього я теж не чекала. Думала розповісти про це Кіммі. Вона була б вельми здивована отакою мною. Ось чому я хотіла сказати їй, що мені вдалося наблизитися до Че Гевари так близько, як навряд чи коли-небудь це вдавалося їй, Принцесі Вавилону.

Через дорогу, приблизно за півсотні футів від воріт, пригальмувала машина. Білий спортивний автомобіль, якого я спершу навіть не помітила. Я також не відразу завважила чоловіка, що відійшов від якоїсь стіни з мого боку дороги й наблизився до машини. Я притисла до себе сумочку, хоча він уже сів у автівку. Не знаю, як довго він стояв біля тої стіни і стежив у темряві — лише за кілька футів від мене. Я його не помічала і навіть не чула; він міг там стояти кілька годин і весь цей час спостерігати за мною. Білий автомобіль повернув до в’їзду в будинок і зупинився біля воріт. Я майже впевнена, що це «Датсун». Вийшов водій, і було важко сказати, чи він білий, чи чорношкірий, але на ньому був білий светр. Він підійшов до воріт, мабуть, щоб поговорити з охороною. Коли ж розвернувся, щоб іти назад, його очі зблиснули. Окуляри. Я бачу, як від’їжджає машина.

Ні, все-таки треба змиватися. Навіть не з Ямайки, а бодай із цього місця, і негайно. Треба тікати — і я тікаю. Будинок на мене не дивиться, але дивляться тіні, вище й нижче по дорозі, і вони рухливі, як люди. Може, це чоловіки. Їхній вигляд міняється, коли на годиннику б’є одинадцята, а десь поблизу перебуває беззахисна жінка. Частина мене думає, що це нісенітниця і що я сама себе лякаю. Свого часу вчителька в старших класах застерігала нас не одягатись як лярви і весь час остерігатися зґвалтування. Якось ми лівою рукою грифелем нашкрябали їй записку і запхали в шухляду стола. Минуло кілька місяців, поки вона врешті випадково на неї натрапила. «Навіть сліпий не захоче ґвалтувати...» — прочитала училка й змовкла, почувши, що читає вголос.

Бігти — поняття відносне. На високих підборах можна лише швидко перебирати ногами, ледь згинаючи коліна. Не знаю, скільки часу я отак дрібочу ніжками, бо чую лише цокіт своїх черевичків, а в голові клубочаться смішні думки про те, який у мене, напевно, збоку кумедний вигляд. До того ж я не можу викинути з голови клятий дитячий віршик:

Крихітка Віллі Вінкі

Містом летить як пір’їнка.