Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

«Моя дорога внучко, це найцікавіші частини. Але, чесно кажучи, мені ці записи спершу не здалися надто цікавими. Так звані Принципи будови часу, написані особисто графом Сен-Жерменом, уже після першої ж фрази втомили мене на цілий день наперед. Теперішнє вже відбулося в минулому, але, попри це, слід діяти з усією обережністю, щоб не нашкодити теперішньому минулим, перетворюючи його на сьогодення».　

— Ти зрозумів, про що тут ідеться? — запитала я Ксемеріуса. — 3 одного боку, щось уже відбулось і відбуватиметься далі точно так, як уже сталося, але з іншого — вірусом незнайомого грипу заражати нікого не можна. Як гадаєш, є у цьому сенс?　

Ксемеріус похитав головою.　

— Може, просто пропустимо цю сторінку, що скажеш?　

Твір якогось доктора Джордано (це ж не могло бути просто збігом, еге ж?), який звався «Граф де Сен-Жермен, мандрівник у часі та пророк: аналіз джерел за матеріалами інквізиційних протоколів і листів», опублікований 1992 року в спеціальному часописі для істориків, починався величезним реченням, яке розтягнулося на вісім рядків і не викликало особливого бажання читати далі.　

Здавалося, Ксемеріус думав так само.　

— Яка нудота! — прокаркав він.　

Я швиденько гортала сторінку за сторінкою, поки не дісталася місця, де Лукас позбирав для нас усі вірші й рими. Деякі я вже знала, а ті, що я бачила вперше, були такими заплутаними, багатозначними, символічними, достоту як видіння тітки Медді. Слова «кров» і «вічність» траплялися по кілька разів на сторінці й частенько римувалися з «любов» і «епічність».　

— Це тобі не Гете… — підтримав мої думки Ксемеріус. — Звучить так, ніби кілька п’яндиголів надумали заримувати щось таке, що купи не тримається. Так, давай-но помізкуємо, що там у нас римується зі словом «нефрит»? Іврит, бандит… ні, я за «ворожбит» — це звучить загадково і кумедно.　

Я не стрималась і посміхнулась — вірші й справді були поганенькі.　

Та було очевидно, що Леслі накинеться на них як справжній детектив — загадкові ребуси вона любить як ніхто інший. Леслі була абсолютно впевнена, що читання «Анни Кареніної» неабияк прояснить нам ситуацію.　

— Це початок нової ери, — драматично заявила вона сьогодні вранці, помахавши книгою. — Хто володіє знаннями, той має владу. — Вона затнулася. — Це, здається, з якогось фільму… Тільки не можу пригадати, з якого саме. Та байдуже. Зараз, нарешті, ми можемо поринути в справу.　

Можливо, вона мала рацію. Хоча, коли за кілька годин я сиділа на зеленій канапі в 1953 році, мені зовсім не здавалося, що я стала тепер володарем якоїсь там особливої сили або влади. Я відчувала себе страшенно самотньою. І понад усе мені хотілося, щоб зараз поруч зі мною опинилася Леслі чи бодай Ксемеріус.　

Я байдуже гортала сторінку за сторінкою та враз натрапила на уривок, про який говорив містер Марлі. У жовтні 1782 року в хроніках справді виявився такий-от фрагмент:　

«Отже, перед від’їздом граф знову роз’яснив нам деякі пункти майбутніх подорожей у часі, що їх відбуватимуть жінки, особливо народжений останнім Рубін. “Ніколи не варто недооцінювати жіночий потяг до містики та руйнівну силу жіночої цікавості”».　

Ще б пак. Я одразу ж повірила, що це слова самого графа, і мені навіть здалося, ніби я чую його голос.　

«Руйнівна сила жіночої цікавості…» — якесь жахіття.　

Ця писанина нагадала мені про бал, який, на жаль, вдалося лише перенести, а не скасувати. А потім я з сумом згадала, що невдовзі мені доведеться перетнутися з графом.　

Я зітхнула та почала вивчати Золоті правила, які переважно стосувалися честі й совісті, а також суворо забороняли змінювати хоч щось у минулому, що могло б вплинути на майбутнє.　

Отже, правило номер чотири таке: «Забороняється прихоплювати предмети з одного часу в інший». О, та мені здається, я порушувала це правило під час кожного свого стрибка! Втім, так само, як і правило номер п’ять: «Забороняється впливати на долю людей у минулому».　

Я прикусила нижню губу та поклала книгу на коліна. Я замислилась. А може, Шарлотта справді має рацію і я тільки те й роблю, що ламаю правила, просто так, із принципу?　

Цікаво, що відбувається зараз у моїй кімнаті? Може, там шастає вже цілий загін Вартових? Або Вартові нишпорять уже по всьому нашому дому разом із собаками і металошукачами? Мені все ж таки не здалося, що Шарлотта піймалася на наш хитрий виверт.　

Містер Марлі, який виглядав, ніби змокла курка, взявся провести мене до будинку. Було помітно, що йому ледь вистачало сил, щоб підвести на мене очі, хоча він щосили намагався вдавати, ніби нічого не сталося.　

— Здається, йому соромно, — мовив Ксемеріус. — Я дуже хотів би помилуватися на його тупу пику, коли він зламав-таки нашу скриньчину. Сподіваюся, що від хвилювання він впустив лом собі прямо на ногу.　

Ох і ганебний, мабуть, був момент для містера Марлі, коли він відчинив скриню і вздрів там мої книги. Утім, для Шарлотти, звісно, теж. Проте вона так швидко точно не здасться.　

Містер Марлі, поки ми йшли від штаб-квартири Вартових до лімузина, розкрив наді мною чорну парасольку і весь час намагався завести невимушену бесіду — напевно, таким чином він намагався заглушити почуття провини.　

— Сьогодні справді свіженько, вам не здається? — різко кинув він.　

Ну це вже занадто. Не стримавшись, я відповіла йому таким же тоном:　

— Авжеж. І до речі, коли мені повернуть мою скриню?　

Йому нічого не лишалось, як почервоніти.　

— Можна я хоча б книги заберу, чи ви знімаєте відбитки пальців?　

Сьогодні мені його було зовсім не шкода.　

— Ми… на жаль… неправильно… — пробурмотів він, а ми з Ксемеріусом в один голос:　

— Що?　

Містер Марлі дуже зрадів, коли біля виходу ми натрапили на містера Вітмена, який явно щойно приїхав. Він виглядав наче кінозірка з червоної доріжки.　

Легким рухом містер Вітмен скинув свій елегантний плащ, струсив із волосся краплі дощу і посміхнувся нам, показавши ідеально білі рівні зуби.　

При цьому бракувало тільки грому і блискавки. Якби на моєму місці була Синтія, вона точно зомліла б від такої краси. Та я була зовсім байдужа до його зовнішнього вигляду і чарів, які він перевіряв на мені лише вряди-годи. До того ж Ксемеріус за його спиною корчив кумедні пики і ставив йому роги.　

— Я чув, Ґвендолін, тобі вже значно краще? — запитав містер Вітмен.　

Цікаво, від кого це він таке чув?　

— Трішки.　

Оскільки мені аж ніяк не хотілося зараз загострювати увагу на цій вигаданій хворобі, але кортіло