Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Ні, друже, дякую.

     — Вони порвали.

     — Хто?

     — Мігель з чешкою.

     — Чому? 

     — Вона сприймає його навіть не як друга. Надто він шумний, ти знаєш…

     — Зрозуміло. — Байдуже виголосив я.

     — То будеш?

     — Ні. Лязат вдома?

     — Думаю що так.

     Піднявшись до себе в кімнату я не знайшов там свого сусіда. Кімната втратила свою прокурену частину життя. Натомість стала чистіша і просторіша. Але в ній все так само було не весело. Вона спорожніла і втратила цілу частину своєї енергії.

     Прийнявши душ, я переодягнувся і вийшов на двір. Там вже стояли Лязат з Музою, Сем, Альтан та всі, кому необхідно було віднайти енергію щоб не зламатись.

     Постійний обмін думками тут насичував наші спустошені емоції. Тут здавалося були найприємніші люди, які могли тільки існувати в наш час. Провівши з ними багато часу, обтрусивши безліч людських проблем — відчутно стало, що ніхто інший не підтримає тебе як ті, що постійно жили поруч.

     Чи це все лише ілюзії? Навіяні буденними рамками наших стін. Тут в інтернаціональній сім’ї, інтегрованій системою життя, ми відчували близькість, чітко розуміючи не важливість одне одного. Життя ніколи не зміниться, завжди однотонні питання, і одноманітність в кожному дні. Але стіни, що поєднали наші долі, показали наскільки різноманітні і кольорові наші малюнки. Не ми малюємо їх, але оглядаючись назад ми в праві обирати колір, яким писати. Чи тримати пензлик чи зібрати новий…

     — Ми вʼязні своєї долі.

     — Кожен сам вершить свою долю.

     — Насправді ми кличемо долю історією життя, як їй не знаходимо іншого роду опису. Адже прагматизму тут не займати, але люди, ті ще придумщики.

     В чотирьох ми під пористий дим папірос помовчали, і розійшлись.