Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Дякую.

     — Якщо ще щось буде потрібно — звертайтесь. Для мене за честь приймати українців.

    — Добре.

     В кімнаті навколо мене було 9 односпальних ліжок. Мені випало місце ліворуч, під самим вікном. Я вийняв футболку з рюкзака, якою витер тіло не далеко від Венеції, і поклав її на підвіконня. Взуття я поставив під батарею. Навколо стояв спокій. Тут було тихо і безтрепетно. Я зняв з себе шкарпетки і відключився.

     Прокинувся я від чиєїсь, глухої суперечки. Праворуч від вікна, якийсь чоловік читав щось зі свого телефону. В кімнаті горіло притлумлине світло, під яким на другому ярусі вздовж лівої стінки — ліжка, — грало двоє італійців в карти. Вони перемовлялися невідомими мені словами, тихо нашіптуючи один одному то погрозливі, то комедійні пісні, які лунали з їхнього плеєра.

     Люди на другому ярусі вздовж моєї сторони спали, а коли я перевірив, чи всі мої речі на місці, в кімнату зайшов ще один житель. Він скинув з себе рушник, поклав брудні речі біля свого ліжка у якесь відро, і приліг на нижнє ліжко навпроти входу.

     На годиннику була третя ночі. Моя голова здавалася абстрагованою до абсурду, наскільки розвіяними були мої думки.

     — Контінуа козі, кацо!

     — Ха-ха-ха.

     — Сі е фатто, інґанаре! — залився тлумним реготом інший італієць.

     Я відчув невідкладну потребу прийняти душ. Він був через дві кімнати. Світло горіло лише близь рецепції, в кінці коридору з протилежної сторони. Ввімкнувши ліхтар, я пройшов до ванної кімнати, заплатив за рушник і пішов у ванну. Вода була холодною. Світло у ванній вмикалось лише в окремих настінних ліхтариках, які ледь освітлювали відстань витягнутої руки.

     Повернувшись в кімнату, чоловік який не відводив очей від телефону вже спав, а гравці в нічного дурня досі сиділи над входом і примружившись, не звертаючи ні на кого уваги, продовжували грати під не квапливу музику.

     Я пройшов до ліжка. На годиннику була 4 ранку. Поставивши телефон на зарядку, очі злиплися і мене відразу затягнуло в сон.

     — Одні ховаються, поки інші сплять.

     Я чув як голоси в темряві наздоганяли мене. Моторошні думки переслідували мої сліди.

    — Хтось воює за твою свободу. Але якщо ти можеш зробити себе сильнішим, то не втрачай надію на життя. — В темряві пролунала знайома мені цитата. Це була Лаура.

     В сутінках по холодній воді, я біг на світло якого і не бачив. Тоді зупинившись, — провалився, і почав тонути.

     — Що сталося? — на мене перелякано глянув чоловік в проході.

     Зрозумівши, що я тільки що гукнув, я присоромлено вибачився.

     — Ти з України, так?

     — Так.

     — Тут з самого ранку про тебе слухи пішли. Нам по новинам розповідають, як ви героїчно боритесь. Але будь чия віра слабне, коли усі у світі проти вас. Але ви всеодно даєте відсіч другій армії світу. Це через це ти погано спиш?

     — В Україні вмирають люди доки ви живете закрившись від загрози руками.

     — Це правда. Але не я вирішую, скільки і якої зброї вам віддати. І не росіяни, які кожного дня воюють за право жити.

     — Вони здалися спочатку самі, а тоді здали свої душі на потреби свого царя. Через них гинуть діти в дитсадках. Вони не обирали запуска ракет по цивільним. Але віддати свою честь, свободу, і душу дияволу — їхній вибір.

     — Можливо ти і правий, але чому ж ти тоді тут?

     — Ну, ми ж вільні обирати свій шлях? Чи ви так не вважаєте? Європа — країна вільних, хіба ні?

     — Я знаю в твоїй країні біда, але чим ми можемо зарадити?

     — Як можна називати себе вершиною цивілізованого світу, і не знати, що робити з дикунами і варварами?

     Зібравшись я вже не слухаючи чоловіка вийшов з кімнати, і розрахувавшись сунув до аеропорта. Знову спустившись в метро, я проїхав вздовж усього міста.

     Вийшовши в головному терміналі, мені довелося сідати в автобус, щоб дістатись другого терміналу, де чекав на мене літак. Там я прочекав ще декілька годин перш ніж відкрили посадку. В літаку я провів три години, але враження було таким ніби цілу вічність.

     — Ола!

     — О! Фома! Привіт. Пиво будеш?

     — Давай.

     Пуста коробка стояла біля Мігеля, і ще двох іспанців та Сема. Він відкоркував мені пляшку, дав мені лайм і вдарив іншою пляшкою від мою.

     — Дякую.

     — Де ти був?

     — В Італії.

     — О, класно. Куди їздив?

     — Від Туріну до Венеції.

     — За два дні? Ого. Ви мабуть машину знімали?

     — Так. Дуже гарно.

     Мігель з усіма іспанцями допили своє пиво, і пішли всередину, заявивши, що зараз повернуться.

     — Будеш? — протягнув мені сем самокртуку.