Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

– Що, таки довела його? – запитала вона перед тим, як потягнути мертве повіко вгору. 

Я стиснула плечі сильніше і насупилася. 

– Знаю, у це складно повірити, але я така ж здивована, як і ви. 

Але це було неправдою, і я зрозуміла це майже одразу. Геніста була спокійна, як дуб: здавалося, трагічна й раптова загибель професора її зовсім не здивувала. 

Цілителька неуважно покивала головою, а тоді смикнула жмут волосся з голови Санена, підвела його голову, роздивилася з усіх боків. Її погляд від білого лиця попрямував за вікно, й тоді вона раптово розслабила руку, якою тримала голову Санена. 

Його шия похитнулася, й тоді голова старого впала на стіл, видавши наостанок огидний звук.

– Він… мертвий? – чомусь запитала я, хоч і сама знала відповідь. Тіло Санена виглядало дуже й дуже неживим. 

– А як ти думаєш? – сварливо відізвалася Геніста, обтрушуючи спідницю. На ній залишилося кілька крапель крові, які під пальцями старої просто розчинилися, не залишивши й сліду. Я ж не могла відірвати  погляду від похиленої голови Санена на столі, навколо якої починала розповзатися кривава пляма. 

Я втиснула нігті у шкіру плеча так сильно, що воно почало пекти вогнем, а тоді двері прочинилися знову. 

Ярош влетів у авдиторію, як вихор збуреного повітря, але застигнув посеред кроку. Він перевів очі від Геністи, що стримано йому кивнула, до мене, а тільки тоді подивився на Санена. Лице його застигло у незрозумілому виразі, й він підтиснув губи. 

– З тобою усе в порядку?

Я стрепенулася, коли Ярош ступив ближче та поклав долоню мені на плече. Я й не зрозуміла відразу, що він говорив до мене – чому б йому цікавитися? Тож незручно вивільнилася з-під його доторку й сильніше обхопила плечі. Зараз почнеться. 

– Що б ти там не думав, це не я, – сказала я жорстко і гостро – принаймні, намагалася. Голос, я й сама це розуміла, дрижав, а сама я виглядала жалюгідно. 

– Звісно, – тільки й кивнув ректор, відводячи руку від мене й киваючи м’яко, з незрозумілим співчуттям. – Звісно, Таво. 

Я повільно здійняла брови. В ту мить, коли питання почало округлюватися в мене на язику, двері ще раз прочинилися, і в них прослизнула Меліса. Вона грюкнула за собою, ледь не прищемлюючи носа Артеєві, який, певно, підслуховував за стіною. 

– Я прибігла, щойно дізналася, – сказала вона за мить, дійсно відхекуючись. В руках травниця тримала кошик із зелениною, а у волоссі застрягло кілька травинок і навіть невелика гілочка. – Але вже запізно. Здається, звістка розлітається по академії. 

Меліса скривилася, й цей вираз один в один повторив і Ярош. Геніста єдина залишалася непорушною і тільки методично складала назад до валізки усі артефакти, які їй так й не знадобилися. 

– Що відбувається? – запитала я тихо, з холодною люттю в голосі. Я дивилася в ректоровий профіль і побачила, як крило його носа здригнулося від мого питання, а щелепа напружилася. Та відповіла мені травниця, спираючись на парту й знесилено випускаючи з рук свого кошика. 

– Нічого хорошого насправді, – зронила вона втомлено. – Хтось з твоїх студентів переконаний, що це ти вбила цього нещасного. І повір мені – до завтра так вважатиме ціла академія. 

Я скривилася, а потім різко примружилася. 

– Це й не дивно, – протягнула я повільно. – Зрештою, Санена очевидно вбив менталіст – а я єдина тут володію цією магією. А ось що мене більше цікавить – чому мене не звинувачуєте усі ви? Це те, що ви мали б зробити відразу ж, як почули новину! 

Ярош знав, ким я була. Ярош знав, що я гидилася Саненом, він бачив нашу сварку вчора, він чув мою зневагу. І він мав би подумати, що до усього причетна я. 

…якщо тільки не знав напевне, що вбивцею був хтось інший.