Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

— Він псих, — відповів той. — Я маю на увазі, що небезпечний, як гримуча змія. Можливо, Шерман спробує щось утнути. Може навіть спробувати мене вбити.

Нік кинув на стіл конверт:

— Я написав усе, про що ми з ним говорили. Подбай про це, Семе, якщо зі мною щось трапиться. Можеш передати записи Моріллі.

Крейл вражено дивився на Ніка.

— Ти, певно, жартуєш.

— Шерман убив чотирьох людей за кілька днів. Я погрожував відправити його на електричний стілець, якщо він не зникне з міста. Його бізнесу у будь-якому випадку настав кінець. Не думаю, що Шерман здасться просто так. Тут не до жартів, Семе. Я попросив Чака носити пістолет і не випускати мене з поля зору.

— Про чоловіка зі шрамом нічого не чути? — запитав Ліон.

— Ні. Думаю, він утік. Я сказав Моріллі, що Мей Мітчел колись працювала на мене, й обережно поцікавився обставинами її вбивства. Водій таксі утік, Моріллі про нього нічого не знає. Дівчину зарізали, поліцейський застрелений, товстун теж був знайдений мертвим на вулиці, ось і все, що відомо поліції. Тебе, Еде, описали двоє чоловіків, але їм це не дуже вдалося. Вони стверджують, що намагалися затримати тебе до приїзду поліції, але ти втік. Моріллі думає, що вбивця — саме ти.

Ліон зітхнув.

— От і зв’язуйся з тобою, Ніку, — констатував песимістично Ед. — Що ж, я зможу працювати, доки Моріллі не знайде мене. Коли це станеться, тобі доведеться виплутуватись самостійно.

— Він не знайде тебе, — запевнив Інгліш із хлоп’ячою усмішкою. — Ці двоє сказали, що ти красунчик. За таким описом Моріллі тебе точно не знайде.

Крейл нетерпляче підвівся.

— Мені пора, Ніку, — він поглянув на годинник. — Хочеш іще щось сказати?

— От ненажера! — докинув Ліон. — Чотири вбивства тобі мало?

— Більше нічого, — перебив його Інгліш. — Але постійно будь готовим узятися до справи, Семе. Якщо Шерман щось утне, хочу відправити його на електричний стілець.

Адвокат кивнув і підсумував:

— Будемо вирішувати, коли до цього дійде. До речі, а як зі зборами комітету?

Бізнесмен усміхнувся.

— Відкладені.

— Із цим ти прорахувався, Ніку, — серйозно проказав Крейл. — Небезпечно так принижувати комітет. Різ ненавидить тебе, а він близький друг окружного прокурора і комісара поліції.

— Ти налякав мене до смерті, — вдавши стривоженого, всміхнувся Інгліш. — До зустрічі, Семе.

Крейл знизав плечима, кивнув Ліону й вийшов із кабінету.

— Хто такий Різ? — запитав Ед, запалюючи ще одну сигарету.

— Голова комісії з планування міста. А ще суддя.

— Він може напакостити тобі?

— Доки твердо стою на ногах, нічого він не може, а я дуже добре, чорт забирай, стежу, аби часом не оступитися.

— Ти вже оступився, — підмітив детектив. — Покриваєш чотири вбивства. На цьому Різ тебе не підловить?

— А як він дізнається? — Інгліш погасив недопалок сигари і глянув на годинник. — Я маю повно роботи, Еде. Приглядай за Шерманом. Не зводь із нього очей, це дуже важливо. І пильнуй, щоб він тебе не надурив.

— Беру це на себе, — запевнив Ліон. — До речі, я знаю, куди ведуть дроти від мікрофона в офісі Роя. В офіс у кінці коридору. Його орендує жінка на ім’я Глорія Віндсор. Вирізає силуети.

— Думаєш, вона одна з них? — не надто зацікавлено спитав Інгліш.

— Напевно. Думаю, це вона здала Роя. Рой і Мері Севіт збиралися втекти й обговорювали свої плани в офісі, не знаючи про мікрофон. Даю руку на відсіч, Шерман саме так і дізнався, що Рой його дурить.

— Тепер це неважливо, — стенув плечима Інгліш. — Нині основне — позбутися Шермана. Коли він зникне, його бізнес розвалиться сам по собі.

Детектив піднявся.

— Що ж, будемо сподіватись. Я простежу за Шерманом. Як тільки він спробує щось утнути, — дам тобі знати.

— Дякую, Еде. До зустрічі.

Коли Ліон пішов, Інгліш почав переглядати папери, які щодня з’являлися у нього на столі. Він працював швидко, повністю зосереджуючись на роботі.

За кілька хвилин до обіду Лоїс побачила боса все ще зануреним у папери. Вона поклала на стіл нові папки з документами. Нік глянув на Лоїс і всміхнувся.

— Ти зарезервувала на сьогодні столик у Сілвер Тауер? — запитав приязно, кидаючи ручку на стіл та відхиляючись на спинку крісла.

— Так, на восьму тридцять.

— Можна було і не питати... Ти взагалі хоч щось забуваєш? Я не пригадую такого, відколи ми працюємо разом.

— За це ви мені й платите, — легко відповіла Лоїс.

— Я не впевнений, що всі секретарки такі ж уважні, — мовив Інгліш і раптом згадав. — Чекай-но, ми працюємо разом уже п’ять років, правильно?

Лоїс усміхнулася.

— П’ять років буде цієї суботи.

— Справді? Цієї суботи? Як ти це пам’ятаєш?

— У мене добра пам’ять на дати. У вас обід із Гоу Бернштейном о першій, містере Інгліш.

— А я б радо забув про це, — майже простогнав Нік. — Субота, так? Чорт забирай! Потрібно відсвяткувати. Ми стільки досягли за ці п’ять років, правда, Лоїс?

Вона кивнула на знак згоди.

— Пригадую той маленький офіс, де ми починали, — продовжив Інгліш, хитаючи головою, — і ту друкарську машинку... Ти увесь день товкла по клавішах, а я бігав у пошуках грошей. Дякувати небесам, що усе це в минулому. Впевнений, ти щаслива сидіти у цьому офісі й користуватися електронною друкарською машинкою...

— Саме так, — відповіла дівчина.

Нік швидко підвів очі.

— Чомусь не чути радості у твоєму голосі... Ось що: ми повечеряємо в суботу. Відсвяткуємо день народження фірми.

— Що ви сказали?..

Слабкий рум’янець проступив на обличчі Лоїс. Вона на мить застигла, а тоді швидко проказала:

— Гадаю, що я не зможу в суботу, містере Інгліш. У мене побачення.

Інгліш поглянув на дівчину, зауваживши, як розростається її рум’янець.

— Це погано. Усе одно ми підемо в «Сілвер Тауер» і замовимо найкращу вечерю. То — наказ.

— Але я не можу відмінити побачення, — тихо сказала Лоїс. — Усе одно дякую, містере Інгліш.

Нік засмучено подивився на дівчину, а тоді засміявся, знизавши плечима.

—