Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

Відчиняю двері і бачу його. В місячному сяйві ще гарніший. Як же я скучила.

-Людомире. -підходжу я. Обіймаю. -Як же я скучила. Дні без тебе здаються вічністю.

Він обіймає мене, однією рукою тримає за талію, іншою бере за потилицю, заставляючи мене запрокинути голову, і цілує. Так ніжно та солодко. Цей поцілунок мені був потрібен, як вода для риби, як сонце для рослини, як повітря. Трішки відсторонившись він запитав:

-Чому ти тут? Давай втечемо! Я захищу тебе! Тільки будь поруч. Я без тебе вже не можу. Просто не витримаю. -і прижав мене до себе, ніби в нього зараз збираються забрати найцінніше, але в чомусь воно так і є. На цей раз відсторонилася вже я. Щоб говорити спокійніше, щоб зібрати думки до купи. Бо в його обіймах, я плавлюсь як шоколад і не витримаю, погоджусь втекти. Але в мене є інша місія.

-Коханий мій, я не можу, хоча б як би того не хотіла, але не можу! Зрозумій мене. Недавно я проїхалася столицею і була шокована. Тут люди вимирають, просто через голод та хвороби. Тут нічого ніхто не робить для них, тільки накладають податки. Але і вони ростуть. Я не зможу бути з тобою, знаючи, що я навіть не спробувала їм допомогти. А якщо знову прийде війна? Вона найбільше скосить їх. Вони будуть ховатися за спинами звичайних людей. Я маю план. Але потрібен час. Прошу тебе, любий мій. -я взяла його за руку і подивилася в очі. Видно було, що він злиться, чи то на мене чи на ситуацію. -Дай мені час. Вір мені! Моя душа та серце тільки твоє. Але щоб бути щасливою, мені потрібно навести лад тут. Добре?

-Машо, -замовк він. Видно було, що він підбирає слова, не знаючи, що сказати. -Я без тебе мучитимусь. Кожна секунда, здаватиметься вічністю але я згодний з тобою. Тільки будь обережна!

 -І ти будь обережний. Вони провокують, але я не розумію навіщо. Тут народ слабкий.

-Для того, щоб я почав війну. Вони виставлять мене поганим правителем, який веде свій народ на смерть, бо у нас мирний договір. Щоб накрутити наш народ проти мене.

-А на такому фоні, прийде він такий хороший і всіх врятує. -тепер зрозуміло, для чого це він робить, сволота. -пообіцяй, що не поведешся на провокації. Пообіцяй! 

-Добре, моє золотце, я обіцяю. Але якщо щось буде загрожувати жителям Лідвії, тут я вже виконаю свій обовʼязок. 
Я знову обійняла його. Нема нічого кращого, за обійми коханого. Драконниця всередині від щастя аж сальта робила. Вона хотіла на волю, політати з коханим але ні. На жаль, не сьогодні.

-Потрібно йти. Щоб ніхто не помітив і нічого не запідозрив.

Бувай, життя моє. -поцілувавши його, я пішла. Не дочекавшись його відповіді. Було боляче і так. В середині знову відчувалася діра.  Потрібно випити. Але до столика мені не дали дійти. 
-Любі мої! Я хотів би Вам повідомити, що знайшлася моя племінниця! Я так довго її шукав і ось вона, знайомтеся, Марія.

Він вказав на мене, і одразу ж, майже всі присутні прикували свій погляд на мене. Не звикла я до такої уваги. Король жестом показав, щоб я підійшла. Що я і зробила. Переживання було страшенне. Що він хоче?.

-Ось, моя люба племінниця.  -потряс він мене. -А ще, щоб доказати вірність своєму народові та короні, Марія погодилася одружитися з моїм вірним другом та помічником Ріваятом. -дзвін в ушах. Що? Як він може. Я панічно шукала очима Людомира. Любий, тільки спокійно. Знайшла. Він стояв біля віддаленої стіни, з широко розкритими очима. В них була злість та відчай. Якби тільки не зірвався. Я обережно помахала головою, щоб він нічого не робив. А він розвернувся і зник за дверима. Боже, що ж тепер робити? Може я загралася? Може треба було тікати? Чому я не можу зупинитися вчасно?!

-Ріваяте, підійди друже. Бережи мою племінницю, як найцінніше. 
-Але я не давав згоди!

-Це моє рішення! Ти хочеш його осперечати?

-Ні, Ваше величносте. Як я можу.

-Тоді з сьогоднішнього дня, Ви чоловік та дружина. Цілуйтеся!

Я стояла, ніби хтось зачаклував. Не могла пошевелитися взагалі. Тільки панічна посмішка була на моєму обличчі. Ріваят підійшов і чмокнув прямо в цю посмішку і мене відморозило. Дійшла вся гіркота реальності. Я тепер дружина чоловіка, якого ненавиджу. Я кинулася бігти звідти. Я не хотіла цього. Не хотіла бачити нікого. Сльози стікали по обличчю. Я бігла до кімнати, ніби там є порятунок. Аж раптом хтось схватив мене за руку. Розвернувшись, я вліпила ляпаса. Мені було все рівно хто. Я ненавиділа всіх. А побачивши, що це мій теперішній чоловік, я вліпила ще раз. І замахуючись ще раз, він спіймав  мене за руку. 
-Досить! Я не знав, так як і ти. Я не хотів цього, але це воля короля.

-Я ненавиджу тебе!

-Я тобі не ворог!

-Так, ти просто той, хто хотів взяти мене на камінні біля річки, як кучу інших. А тепер сподіваєшся, на першу шлюбну ніч? Та я краще горло собі переріжу, ніж ляжу з тобою в одне ліжко. А ще краще, зроблю себе вдовою! Не смій більше мене торкатися! -розвернувшись, я пішла до кімнати. В милася холодною водою, але мене не відпускало. Тут заскрипіли двері і зайшла Данка, цю змію, я точно не очікувала побачити.

-Я так рада за тебе! Вітаю! -з награною радістю сказала ця змія.

-Це ти нашепотіла ідею королю, правда ж? 

-Та ти що, почала користуватися головою? Звісно я. 
-Яка ж ти, підла. Але мені тебе шкода. Як би ти не старалася, та до кого б не пригала в ліжко, нікому то ти й не треба. Навіть по приказу ніхто не захоче брати!

-Ах ти ж . -підлетіла та хотіла схватити за горло. Та я не дала. Перехопила руки.

-А тепер, запамʼятай назавжди. Я не та, якою була. І ще хоча б раз протягнеш до мене свої щупальця, я відрубаю їх, а ти кормитимеш рибок на дні річки. Тут недалеко одна є. Я тебе попередила! - і відштовхнувши її, дала волю драконниці і вилетіла в вікно.

Ліліанна летіла, вона знала де її коханий, відчувала його. Потім голосно закричала і в відповідь почула те ж саме. А потім з поміж хмар, зʼявився він. Чорний дракон. У сяйві зірок, його луска виблискувала фіолетовим. Вони ричали, терлися шиями, літали, були щасливими. А потім впали на дах замку і встали вже людьми. 
-Людомире, чому так? Чому все проти нас?