Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

– Дякую. Ти неймовірна, – щосили обіймаю Ноелію, від чого вона притворно пищить. – Навіть подумати страшно, як би я вийшла в люди в тій сукні.

– А вчора ти де була, не серед людей? – грайливо підіймає брову від здивування. – Ах, так, чоловіки ж не люди, – голосно сміється, від чого я і сама починаю сміятись.

– То інше, – згадую наші вчорашні пригоди, в променях диско кулі й штучного диму, та стає соромно.

Ні, ми ні до кого не чіплялись і до себе нікого не допускали, бо Ноелія порядна дружина, Аннет, здається, взагалі ненавидить чоловіків, а я… а що я? Я прийшла розважатись, а не ховатись по кутах з черговою помилкою.

– Ну звісно, – підморгує.

– Зараз приїде Денис Вікторович.

– О, благородний лицар приїде визволяти тебе з полону?

– Скоріше прибити, – кажу очевидні речі.

– А це ми ще побачимо, – каже якось хитро. – Чекаю на тебе внизу, – і зачиняє за собою двері.

Швидко приймаю душ, змиваю з обличчя сліди вчорашніх гулянь та одягаю сарафан, що принесла Ноелія. І нічого він не короткий, звичайна довжина всіх моїх суконь. Всі стратегічно важливі місця прикриті – от і добре. 

Попереду, поява перед господарем будинку, і тут мені стає дуже соромно за свою поведінку, а саме за те, що посеред ночі я опинилась в будинку ділового партнера, свого все ще боса, що звісно може погано відбитись на репутації останнього. Але як згадаю, що потім мені доведеться подивитись у вічі і самого Коваленка, то тут мені вже стає страшно. Я зовсім не хотіла поставити під удар бізнес Дениса Вікторовича і все ще сподіваюсь, що все обійдеться. Треба якось викручуватись, швидко поснідати, подякувати господарям за гостинність та бігти складати валізу, щоб не запізнитись на рейс. 

Стою перед дверима, збираючись з думками. Налаштовуюсь на зустріч з Костою та Коваленко. Ноелію я вже бачила і вона знає, що благородний лицар приїде виручати мене, але як згадаю, що після якогось з коктейлів, я могла обмовитись, щодо поцілунку з тим самим лицарем і його швидкою відмовою, стає удвічі соромно. Здається, моє друге ім’я таки не Халепа, а Подвійний сором.

Закриваю і відкриваю очі, фокусуючись на дверях, від чого втомленим очам стає трошки легше. Розправляю плечі, роблю глибокий вдих, чіпляю на обличчя усмішку і виходжу з кімнати. 

Будинок порожній, жодної живої душі на всі три поверхи, лише зовні чутно голоси та сміх. Коли дістаюсь тераси, дівчатка все ще плескаються у воді, а от Ноелія лежить на шезлонгу мило спілкуючись з симпатичним чорнявим чоловіком. Він нахиляється і цілує її у плече, а потім торкається губами руки, яку тримає у своїй долоні. Шкала ніжності цієї сцени зашкалює і тепер я розумію, чому Ноелія з такою ніжністю згадувала свого чоловіка. Вони, як ті підлітки крадуть один в одного поцілунки, поки діти відволіклись і не бачать.

– Бонжорно, – вітаюсь до присутніх, хоча зовсім не хотілось переривати їх, але і продовжувати стояти на порозі підглядаючи за ними, теж було не зовсім правильно.

– Бонжорно, белла, – промовляє незнайомий мені, до цієї миті, чоловік і підіймається мені на зустріч. – Ноелія багато про тебе розповідала, і я радий нарешті познайомитись з тобою, – неочікувано обіймає мене та цілує в обидві щоки по черзі. 

Чи розгублена я? Ще й як. Навіть не знаю, що могла розповісти йому про мене дружина, щоб викликати такі емоції до незнайомої людини. Та й взагалі, навіщо їм витрачати час на обговорення моєї скромної персони.

– Я Гільєрмо, – додає, коли розтискає обійми та відходить від мене на крок.

– Аделіна, – кажу своє ім'я, але у відповідь він лише посміхається.

Звісно, що мін його знає, адже про мене вже щось встигли розповісти. Теж мені зірку знайшли. Це через те, що вчора вдень замість роботи, я  розважала маленьких дівчаток, чи через те, як вночі я розважала дорослих італійських хлопчиків, своїми танцями в клубі? Не в такий спосіб я хотіла стати популярною та й навіть не думала, що такі дрібниці буде хтось обговорювати. Та вийшло, що я помилялась.

– Піду подивлюсь де там пропав Джакомо, – звертається до дружини й усміхнувшись мені наостанок, зайшов у будинок.

– Як же соромно, – закриваю рукою очі й сідаю на краєчок шезлонга, де лише нещодавно сидів її чоловік. – Що ти йому розповіла? Я трохи з сорому не згоріла. 

– Нічого такого, чого б треба було соромитись, – відповідає легко. 

– Що про мене подумає синьйор Коста після цієї ночі? – сідаю зручніше, спираюся спиною і витягую вперед ноги, по черзі розминаючи їх.

– Не забувай, що у нього є я, і я не завжди була зразковою дочкою, – сміється, розвертаючись до мене.

– Після будь-якої вечірки, я завжди поверталась додому і спала вдома або ж там де на той момент був мій дім, – все ще намагаюсь виправдатись за свою поведінку, хоча на відміну від мене Ноелію це зовсім не хвилює. – Це вперше, коли після вечірки я опинилась у незнайомому місці, – потираю очі, які все ще хочуть спати.

– Чому одразу у незнайомому? Це просто доля, – підморгує і переводить погляд на чоловіків, які виходять на терасу.

– Сподіваюсь, ми встигнемо на літак, бо інакше Денис Вікторович спопелить мене, – кажу пошепки, коли серед трійки чоловіків помічаю Коваленка з насупленими бровами та витягнутими в лінію губами. Він розлючений.

– Тут така справа, – каже трохи ніяково, звертаючись до мене. – Здається, тато мене не зовсім вірно зрозумів. Він подумав, що ви залишаєтесь на вікенд.

– Хто ми і де залишаємось? – почуваюсь розгубленою, не розуміючи до чого вона хилить.

– Тут в маєтку. На вікенд. Ти і твій бос, – на останньому слові вона згинає пальці на руках, показуючи уявні лапки й хитро посміхається.

Від автора:

Вітаю, мої любі! Я коротко. Заглянула в статистику прочитань цієї історії і побачила, диво дивне. Останній розділ прочитали майже 1000 читачів, але тільки 800 додали книгу до своєї бібліотеки, а на мою сторінку підписано лише 410. Роблю висновок, що у вас гарна пам’ять і що ви знаходите книгу, яку читаєте, навіть не додаючи її до бібліотеки. На жаль, я такими здібностями похвалитись не можу.