Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Інша справа.

Ніж упорався з мотузками не так щоб миттєво, але набагато швидше, ніж я провозився б з вузлами. Відчувши свободу, Добриня вужем вивернувся з-під важкого хреста (ох і сильний же я, коли велетень!) сів і... сунув пальці в рот. Я навіть сіпнувся убік, щоб на мене не бризнуло… Але, витязя не нудило. І трохи повозившись, він лише витяг назовні соснову шишку.

Тепер стала зрозумілою причина як невиразності мови, так і стислості висловів.

— Тьху! Дякую…

— Нема за що, — знизав я плечима. — Не велика заслуга мотузки перерізати. Не я тебе сюди притяг.

— Так… — кивнув витязь. Виразу обличчя я не розгледів. — До речі… А де ж він? Ну той, хто приволік?

— Не знаю… Як він тебе на собі в ліс пер — бачив, брехати не буду. Але, поки сюди добіг, на тріск гілок, то тут уже лише ти був. І так... Не знаю, кому тобі треба сказати спасибі, але, у будь-якому випадку, засиджуватися не варто. Думаю, за вами не лише я один побіг. Напевно, хтось із геррів уже схаменувся і погоню вислав. А у нас аж один ніж на двох. Тримай… — повернув Добрині його майно.

— Теж правда, — кивнув витязь, розтираючи зап'ястя і вдаючи, що не бачить ножа. — Ходімо… А поговорити і дорогою можна.

Розумно…

— Гей, ти куди? Заблукав? Нам у інший бік! — гукнув я Добриню через хвилину, як тільки зрозумів, куди ми прямуємо.

— Ні… — хитнув головою.

— Не зрозумів? Знову в полон захотів? Тільки врятувався... і втік дивом.

— Саме так, — кивнув витязь. — Втік. А це означає, що нас шукатимуть будь-де, але тільки не в таборі і не поряд з ним.

— Допустимо… — з цим я сперечатися не став. — Але якого рожна ти там забув?

— Коні… — витязь, як і раніше, продовжував зображати з себе спартанця. Хоч і без шишки у роті.

— Що «коні»?

— Нам потрібні коні. Інакше ми надто довго добиратимемося до своїх і нікого попередити не встигнемо. А інших коней у окрузі немає. Значить, треба йти до табору та вкрасти їх у німців.

Нарешті прорвало, і Добриня вимовив більше трьох слів.

— А не надто небезпечно? Табір зараз, як розтривожений вулик. Я, то гаразд… Може, ще раз за свого зійду. Але тебе будь-який... кожен кнехт упізнає. І ніч не поможе. Бачиш, яка заграва? Думаю, вони там зараз через кожні два кроки вогнища палять.

— І нехай палять… нам же в табір і не треба, — знизав плечима витязь.

— Знову не зрозумів? Сам же щойно говорив...

— Дивний ти, — глянув на мене Добриня. — Наче не воїн, а дитя нерозумне…

— Чого б це? — навіть прикро стало. Стараєшся щосили, а ніхто не цінує.

— Ну, а як ще? Коли не знаєш, що коней ніхто всередині табору не тримає? Їм пастись треба… Та й при нападі, поранені коні такий безлад влаштують, що мало не здасться…

— А-а, ось ти про що… — я подумки прокляв свій язик. «Куди? Навіщо?» Чи не пофігу? Іди мовчки поруч і сопи в дві дірки. Витязь не дурень. Знає що робить. — Щось я й справді… Мабуть, удар копитом ще не пройшов повністю. От і туплю…

— Буває, — погодився Добриня. — Я якось отримав булавою по голові, то два дні не міг пригадати, як мене звати. І весь час гикав. Мине... До речі... Ти точно велетня не бачив? Ну, хоч куди він подівся? Як мене покинув.

Ми йшли паралельно дорогою, тримаючись метрів за десять від узбіччя, орієнтуючись по полум'ю багать. Яких і справді розпалили стільки, що зірки можна було побачити лише за спиною.

— Таке видовище важко пропустити… Звісно, бачив. Інакше навіщо б я за вами побіг? Я саме крутився поруч, сподіваючись, що охорона під ранок задрімає, і вдасться тебе звільнити. А тут він…

— Тобто, — повернув голову витязь, — ти біг за нами слідом?

— Ну, так… — підтвердив я, не відчуваючи каверзи.

— Гм... А як же ти в лісі раніше за нас опинився?

— З чого ти взяв? — від несподіванки я навіть з кроку збився і мало не впав, заплутавшись у своїх ногах.

— Почув… — знизав плечима Добриня. — Ти підійшов не з боку села, а з того — куди велетень пішов.

Трясця… А так намагався йти тихо. Ні, щоб коло дати. Але я боявся, що заблукаю в лісі. Прикрий прокол.

— Тобі здалося… — відповів, наскільки міг переконливо.

— Так? Гаразд... — не сперечався витязь. Трохи помовчав, а потім додав. — Не можеш сказати правду, просто не говори нічого. А брехати не треба. І… дякую, що врятував… Смерті я не боюся. Але вони мене хотіли спалити. А це… неприємно. Тож… Загалом, я твій боржник. А довго в боргу я залишатися не звик.

От і поговорили. Схоже, проколовся я. І що далі? Звалювати поки не пізно? Чи спробувати скористатися несподіваною нагодою? Якщо Добриня мені справді вдячний і вважає себе боржником, то може й з подальшою легалізацією допоможе? Раз історія з охоронцем чужоземного обозу не пройшла перевірку. Треба подумати ... Тут хибив-трафив не годиться. Можна з рівним успіхом покращити ситуацію, і погіршити. Все-таки витязь не сам по собі у тутешніх місцях опинився, а у складі загону інквізиції. З конкретною метою: знайти і знищити чудовисько, яке проникло в цей світ через Прохід.