Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Поки роздумував, прийшли.

Не знаю як Добриня орієнтувався в непроглядній темряві, за запахом, чи що, але в якусь мить я спершу почув тихе форкання... а потім — наступив на свіжу купку «каштанів», що обдала мене відповідними ароматами, і тільки після цього і силуети коней побачив.

— Стій тут! — витязь нахилився і прошепотів просто у вухо, водночас тримаючи за лікоть. — Від тебе надто багато галасу. Далі я сам…

Можу і постояти. Не Чингачгук і не Шатерханд справді. Мене цьому не вчили… Угу, «крім мордобою ніяких чудес».

Добриня безшумно ковзнув уперед, розчинившись у ночі, і до тіней, що виднілися попереду, додалася ще одна.

Якийсь час нічого не відбувалося. Тобто нічого, що можна було побачити, як я не напружував зір.

Хвилина минала за хвилиною... Табір лицарів гудів метрів за сто ліворуч, як розтривожений вулик. Хтось комусь щось кричав. Бігали всередині обозу кнехти, судячи з того, як миготіли там і сям десятки факелів. Загалом, та ще метушня. Як на Привозі під час міліцейської облави. Виснажлива, безглузда, та ще й під’юджує сама себе. І погасити її не в змозі жоден командир... Поки сама вщент не вигорить або поки її не заллє сонячне проміння.

Трясця! Ну як так? Я ж всього на мить відволікся! А поряд уже стоїть пара коней. Осідланих! І на одному з них, щоправда, низько нахилившись, майже лежачи на шиї, сидить Добриня.

— Застрибуй… — тицяє мені повід. — Тільки не зривайся з місця в галоп… Повільно… Кроком… Я скажу, коли можна буде пришвидшити.

Вершник із мене так собі, все більше власним ногам довіряю, але в сідлі триматися трохи вже навчився. Як і сідати верхи. Тож не осоромився. Зумів з першого разу і обличчям у потрібний бік…

Добриня хмикнув, відібрав поводи і сам повів мого коня слідом. Тож мені залишалося лише смирно сидіти в сідлі, насторожено прислухаючись до нічних звуків. Але погоні, на щастя, не було.