Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Хто займався боксом — знає, що скакалка та біг найкращі друзі спортсмена. Так що бігати я вмів і десь навіть любив. Звичайно, не з обтяженням на спині у вигляді тренера, або, як зараз — хреста і розп'ятого на ньому витязя, але це вже дрібниці. І потім, сказано: Господь кожному видає ношу за його силами.

Загалом, приблизно півтора кілометри, що відокремлюють ліс від селища, я пронісся зі швидкістю, що цілком тягне на олімпійський рекорд. Юніорський точно... І стояти б мені на п'єдесталі, якби до змагань допускалися зачаровані велетні, а самому велетню пощастило якимось дивом знову опинитися вдома, у рідному третьому тисячолітті від Різдва Христового. Але нажаль…

У хащі я вдерся на повному ходу і, практично відразу ж, загальмував. Вночі й так темно, а вже в лісі… Саме так… хоч око виколи. Причому, у прямому значенні. Бо якщо тріснутися, приміром, головою об дерево — це проблема дерева, а ось напоротися в темряві на гострий уламок гіляки, вищезгаданим оком, бажання немає. Я хоч і не циклоп — повністю не осліпну, але навіть одного ока, через безглуздий поспіх, втрачати не хочу. Звик, знаєте, обома користуватися.

Тож я повільно пройшов ще кілька кроків, а потім поставив хрест із Добринею на землю, сперши на стовбур, аби не впав. Сам же потопав далі. Не прямо ж перед витязем перевтілюватися. Не настільки у нас довірчі стосунки, щоб ризикувати.

Відійшов метрів десять... далі не варто, потім можу і не знайти зворотного шляху... за такої різниці в рості все здається іншим. Тим більше, у нічному лісі. Загалом не став ризикувати і вибрав місце для перетворення майже на відстані прямої видимості, тільки за спиною у Добрині.

Сів і почав видихати, намагаючись заспокоїтися.

Адреналін у крові все ще вирував, тому довелося вдатися до співотерапії. І нічого кумедного. Не дарма ж усі заклинання та молитви мають ритм та мотив. Але оскільки я ні тих, ні інших не знаю, довелося імпровізувати.

— Чом ти не прийшов, як місяць зійшов?

Я ж тебе чекала.

Чи коня не мав, чи стежки не знав?

Мати не пускала?

Угу... Мені б ваші проблеми… І коня я мав, і стежку я знав…

А все через баб.

Ні, не дарма французи таку приказку вигадали. Куди не плюнь, за що не візьмися — завжди і в усьому вони винні. А навіть якщо не геть прямо, то точно поряд стояли.

Ну, ось чесно... Якби не загадкова красуня Ірина, спало б мені на гадку податися чорт знає куди на зліт реконструкторів? Чи рольовиків? До речі, досі не знаю достеменно. Хоча, швидше за все, другі, оскільки там були присутні не лише «погані» і «хороші» хлопці в середньовічному спорядженні, але «світлі» та «темні» сили.

Одна з яких, з власної ініціативи чи змови з ними, і відправили мене туди, де Макар телят не пас. А далі я вже сам, як Колобок, покотився. Від пригоди до пригоди… Від бабусі до лисиці… І, що найприкріше, жодної винагороди за свою запопадливість і довірливість, від об'єкта шанування так і не отримавши. Навіть не націлувалися вдосталь. Не кажучи вже про щось приємніше і більш пам'ятне… А потім і Чичка ще соломи в багаття докинула…

Думки про жінок, якщо вже приходять у голову, то відразу намагаються зайняти всю доступну оперативну пам'ять. Відсуваючи усе інше на другий та третій план. На щастя, інформації там небагато і дефрагментація відбувається досить швидко.

Загалом, і п'яти хвилин не минуло, як я, з насолодою та ностальгією пополоскавши кісточки всім знайомим особам протилежної статі, повністю заспокоївся, взяв себе в руки і вернув собі людську подобу.

Одягнувся, не забувши похвалити себе за передбачливість. А то ж від інших не дочекаєшся. Потім рушив назад добряче протоптаною стежиною. І чого хвилювався? Тут і сліпий би не заблукав. Незважаючи на ніч.

Добриню знайшов там, де й залишив.

Витязь час теж даремно не гаяв — намагався звільнитися. Але, германці прив'язали міцно, так що закінчилася метушня лише падінням не закріпленого хреста. І Добриня зараз вовтузився під ним, крехтячи, сопучи і богохульствуючи... Правда, пошепки. Не хотів привертати увагу.

— Хто тут? — дотримуючись обраного задуму, я вирішив прикинутися випадковим перехожим. Угу… Шукає вночі в лісі бібліотеку.

— Я ...

— Де ти? Не бачу…

— Тут. Під ногами, — не впевнений, що витязь росичів чув про лакедемонян, але стислістю висловлювань міг би з ними посперечатися.

— Ааа… — я вдав, що знайшов. — Зараз…

Трясця! А от і індіанське житло фігвам намалювалося... Подбавши про одяг, я зовсім забув про зброю. Ну, не звик я до неї настільки, щоб пам'ятати, як про годинник чи мобілку. А значить, перерізати мотузки нічим. Доведеться пальцями вузли розплутувати… Ще й незручно. Бо підняти хреста сил не вистачить.

— Ножом треба… — подав голос Добриня, зрозумівши, чим я зайнятий. Причому в колишній манері — не багатослівно і не надто виразно. Наче йому було ліньки не те, що розмовляти, а навіть губами ворушити.

— Та добре було б, тільки де ж його взяти? — додав я кілька недрукованих висловів.

— У чоботі. Лівому… — уточнив витязь.