Читати книгу - "Смертниці"

— Через те, що ми сьогодні дещо бачили.

— Що саме?

Вона відвертається до вікна.

— Забагато, — мимрить собі під ніс. — Ми бачили забагато.

Водій приймає цю відповідь, бо ми щойно звернули з дороги. Колеса підстрибують на ґрунтівці, що веде вглиб лісу. Він зупиняє авто перед розвалюхою, що стоїть в оточенні дерев. Це проста груба хижка, у такій житиме хіба геть бідна людина, але на даху причеплена супутникова тарілка.

— Це ваш дім? — запитує Олена.

— Я тут живу, — така його дивна відповідь.

Він відчиняє вхідні двері трьома різними ключами. Стоячи на ґанку, чекаючи, поки він відчинить різні замки, я помічаю, що на всіх вікнах — ґрати. На мить вагаюся, чи заходити всередину: на думку спадає інший будинок, з якого ми щойно втекли. Але я усвідомлюю, що ці ґрати інші: не для того, щоб утримати людей усередині, а для того, щоб не впускати.

Усередині пахне димом і мокрою шерстю. Він не вмикає світла, рухається так, наче знає всліпу кожен квадратний дюйм.

— Тут стає трохи затхло, коли я їду на кілька днів, — каже він.

Б’є сірником, і я бачу, що він схилився перед вогнищем. Там уже чекають дрова й оберемок трісок, і скоро полум’я оживає, танцює. Воно освітлює його обличчя, яке так здається ще худішим, ще похмурішим у темній кімнаті. Я думаю, що колись це обличчя мало бути красивим, та очі стали надто запалі, а на худій щелепі темніє кількаденна щетина. Вогонь стає яскравіший, я роззираюся по маленькій кімнаті, яка здається меншою через купи газет і журналів, десятки вирізок, пришпилених до стін. Вони всюди, схожі на жовтувату луску, і я уявляю, як він зачиняється в цій хатинці день за днем, місяць за місяцем, наче в лихоманці вирізає статті, значення яких розуміє лише він сам. Дивлюся на заґратовані вікна, пригадую три замки на дверях. І думаю: це дім наляканої людини.

Він підходить до шафи, відмикає її. Я сполохано дивлюся на пів десятка рушниць усередині. Він дістає одну, знову замикає шафу. Побачивши зброю в його руках, я відступаю на крок.

— Усе гаразд, не треба боятися, — каже він, завваживши тривогу в мене на обличчі. — Сьогодні просто краще тримати пушку під рукою.

Ми чуємо дзвінок. Звук змушує чоловіка рвучко підняти голову. Не випускаючи рушниці, він підходить до вікна, дивиться в ліс.

— Щось перечепилося через сенсор, — каже він. — Може, просто тварина. Але ж…

Він надовго затримується біля вікна, тримаючи руку на зброї. Я пригадую, що на СТО двоє чоловіків дивились, як ми їдемо геть. Записували номери. Зараз вони вже мають знати, чия то була машина. Мають знати, де він живе.

Чоловік підходить до стосу дров, бере поліно, кидає у вогонь. Тоді всідається у крісло-гойдалку й сидить, дивлячись на нас, із рушницею на колінах. Потріскує полум’я, у вогнищі танцюють іскри.

— Мене звати Джо, — каже він. — Розказуйте, хто ви.

Я дивлюся на Олену. Ми мовчимо. Хоча цей дивний чоловік сьогодні нас урятував, ми досі його боїмося.

— Слухайте, ви зробили вибір. Сіли до мене в авто.

Його крісло рипить проти дерев’яної підлоги.

— Для сором’язливості запізно, пані, — каже він. — Жереб кинуто.

Коли я прокидаюся, день ще не настав, а от вогонь уже вигорів до жаринок. Останнє, що я пригадую перед засинанням, — тихі голоси Олени та Джо. Тепер, при тьмяному світлі, я бачу, що Олена спить поруч зі мною на плетеному килимку. Я досі зла на неї, не пробачила їй ті слова. Але кількагодинний сон прояснив для мене неуникне: ми не можемо лишитися разом навіки.

Мою увагу привертає рипіння крісла. Я бачу, як злегка поблискує рушниця Джо, й відчуваю, що він дивиться на мене. Певно, якийсь час споглядав, як ми спимо.

— Розбуди її, — каже він до мене. — Мусимо виходити.

— Чому?

— Вони там. Стежать за будинком.

— Що?

Я схоплююся на ноги, серце калатає. Підходжу до вікна. За ним видно тільки темряву лісу. А тоді я усвідомлюю, що зірки тьмяніють і скоро настане ранок.

— Думаю, вони так і стоять на дорозі. Інші детектори руху ще не спрацювали, — каже Джо. — Але мусимо виходити зараз, поки ще не світало.

Він підводиться, іде до шафи, дістає наплічника.

— Олено, — каже і злегка копає її носаком чобота. Вона ворушиться, дивиться на нього. — Час іти. Якщо хочеш вижити.

Він виводить нас не з вхідних дверей. Натомість піднімає кілька дощок підлоги, і з тіней унизу здіймається запах вологої землі. Джо спускається драбиною, спиною вперед, і кличе нас:

— Нумо, пані.

Я передаю йому торбу Мами й лізу слідом. Він увімкнув ліхтарик, і в присмерку я бачу ящики, поставлені стосами вздовж кам’яних стін.

— У В’єтнамі селяни копали тунелі під будинками, такі, як цей, — каже він і веде нас низьким проходом. — Переважно для того, щоб зберігати їжу. Але іноді вони рятували їм життя.

Він зупиняється, відмикає навісний замок, вимикає ліхтарик. Піднімає дерев’яний люк над головою.

Ми вибираємося з тунелю в темні хащі. Дерева ховають нас, поки Джо веде геть від будинку. Ми мовчимо; не наважуємося заговорити. Я знову сліпо йду слідом, завжди піхотинець, не генерал. Але цього разу я довіряю тому, хто веде. Джо рухається тихо, з упевненістю того, хто точно знає, куди треба. Я йду за ним, і коли сонце починає висвітлювати небо, бачу, що він накульгує — трохи тягне ліву ногу, а коли одного разу озирається, я бачу гримасу болю. Але він усе ж іде вперед у ранковій сірості.

Нарешті я бачу занедбану ферму поміж дерев. Ми підходимо, і стає зрозуміло, що тут ніхто не живе. Вікна розбиті, дах з одного боку провалився всередину. Та Джо не йде до будинку; натомість він прямує до сараю, який, схоже, так само ризикує розвалитися. Знімає висячий замок, відчиняє двері.

У сараї стоїть автомобіль.

— Завжди було цікаво, чи він мені знадобиться, — каже Джо й сідає за кермо.

Я лізу назад. На сидінні лежать ковдра й подушка, під ногами в мене бляшанки з їжею — вистачить на кілька днів.

Джо повертає ключ, двигун нерішуче кахикає й оживає.

— Не хочеться кидати це місце, — каже чоловік. — Та, може, й прийшов час поїхати, ненадовго.

— Ви це для нас робите? — питаю я в нього.

Він озирається на мене через плече.

— Я це роблю, щоб не втрапити в халепу. Схоже, що ви, пані, принесли мені неабиякий шмат.

Він задом виїздить із сараю, і ми котимося нерівною ґрунтовою дорогою, повз розбиту ферму, повз застояний ставок. Раптом чуємо важке гупання. Джо одразу зупиняється, опускає вікно й пильно дивиться в ліс, з якого ми виїхали.

Над