Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

їй горіти в пеклі, було те, що вона ніколи не відчувала особливої любові до інших дітей і вважала їх карою – раніше і тепер. І зізналася нарешті без зайвого словоблуддя, що її єдиною справжньою донькою була я. Коли вона мені про це сказала – пам’ятаю, ми якраз уперше були в лікарні – вона так розхвилювалася, що плакала ще довше, ніж зазвичай. Пробурмотіла:

– Я хвилювалася лише про тебе, завжди. До решти ставилася як не до своїх. Тож можеш собі уявити, який то був для мене удар, Лену, удар у самісіньке серце! Тобі не слід було кидати П’єтро, не слід було сходитися з синком Сарраторе. Він гірший за свого батька: чесний одружений чоловік із двійком дітей не шукав би чужої дружини!

Я заступилася за Ніно. Спробувала заспокоїти її, сказала, що ми обоє – у процесі розлучення, і як тільки розлучимося, то негайно одружимося. Вона мовчки мене слухала, не перебиваючи. У неї майже не залишилося внутрішньої сили, що раніше давала змогу підводитися з колін після ударів долі й нав’язувати комусь свою волю. Тепер вона лише хитала головою. Бліда, худа – сама шкіра та кістки! – вона якщо й дорікала мені, то робила це повільно, говорячи слабким голосом.

– Коли? Де? Це що, мені доведеться дожити ще й до того, що ти станеш гіршою за мене?!

– Та ні, мамо, не хвилюйся, я не здамся, піду далі!

– Я в це більше не вірю, Лену, ти зупинилася.

– Ось побачиш, ти ще пишатимешся мною. Усіма нами пишатимешся – і мною, і Елізою, і братами.

– Твоїх братів і сестру я вже давно покинула напризволяще, і тепер мені соромно.

– Неправда! Еліза має все необхідне. Та й Пеппе з Джанні працюють, заробляють. Що ще треба?

– Хочу виправити те, що накоїла. Я всіх трьох віддала Марчелло, і це була помилка.

Отакі слова вона промовила ледве чутно. Ніяк не могла заспокоїтися, говорила про них, і її розповідь мене здивувала. «Марчелло – значно нахабніший і жорстокіший за Мікеле, – сказала вона, – обманом забрав у мене дітей. Він тільки на перший погляд такий добрий, нібито кращий із них двох. Під його впливом Еліза теж змінилася, адже тепер вона почувається більше Соларою, ніж Ґреко, і в усьому й завжди стає на його бік». Мати шепотіла все це так, ніби ми сиділи не в переповненій залі очікування однієї з найкращих лікарень міста, а десь біля самого Марчелло. Я спробувала змінити тему, щоб заспокоїти її, адже через хворобу й старість вона почала все перебільшувати.

– Ти занадто хвилюєшся через усе, – сказала я.

А вона відповіла:

– Я хвилююся, бо знаю, що кажу, а ти – ні. От спитай у Ліни, якщо мені не віриш!

І тут, згадавши з сумом про те, як погіршилися справи в нашому районі («краще жилося, коли командував дон Акілле Карраччі»), вона ще з більшим захопленням заговорила про Лілу. Ліла – єдина, кому до снаги навести лад у районі. Ліла вміла керувати по-доброму, а коли треба – то й по-поганому. Ліла знала про всі гидкі справи в районі, але ніколи нікого не засуджувала, бо розуміла, що кожен може помилитися, тому завжди допомагала. Ліла в її очах була такою собі войовничою святою, чий вогонь розплати освітлював трасу, сквер, старі й нові будинки району.

Я слухала і розуміла, що, на її погляд, моєю єдиною заслугою були добрі стосунки з тією новою хазяйкою району. Вона назвала нашу з Лілою дружбу корисною і закликала її берегти. Я одразу зрозуміла чому.

– Зроби послугу, – попросила вона, – поговори з нею та Енцо, щоб забрали твоїх братів з вулиці й взяли на роботу до себе.

Я усміхнулася, прибрала з її чола пасмо сивого волосся. Казала, що до інших дітей їй немає діла, а сама тим часом – зігнута, з тремтливими руками, які вчепилися в мене так, що побіліли нігті, – тільки про них і думала. Хотіла забрати їх від Солар і віддати Лілі. Так вона хотіла виправити давню помилку, якої припустилася, обираючи, на чий бік стати у війні добра і зла. Виходить, Лілу вона вважала втіленням добрих сил.

– Мамо, я зроблю все, що хочеш, – відповіла я, – але навіть якщо Ліла запропонує їм роботу, у що я мало вірю, адже для цього треба вчитися, навряд чи Пеппе з Джанні підуть до неї на звичайну зарплату. У Солар вони заробляють набагато більше.

Вона похмуро кивнула, але стояла на своєму:

– Усе одно спробуй! Тебе довго тут не було, і ти багато чого не знаєш. Але в нас усім відомо, як Ліла взяла гору над Мікеле. А тепер, коли вона завагітніла, стане ще сильнішою. Одного дня, коли надумає, запросто знищить обох Солар.

43

Місяці вагітності, попри тривоги, минали для мене швидко, на відміну від Ліли. Ми з нею з’ясували, що сприймали те очікування по-різному. Наприклад, я казала: «Я вже на четвертому місяці». А вона: «Я тільки на четвертому місяці». Звичайно, уже за кілька тижнів колір обличчя у Ліли поліпшився, риси пом’якшилися. Але наші організми, хоч і переживали той самий процес продовження роду, реагували на його фази неоднаково: мій – із ретельною підтримкою, а її – з байдужою неохотою. І всі, хто нас бачив, теж дивувалися, як швидко пролітала моя вагітність і як повільно тягнулася її.

Пригадую, одного дня ми гуляли з Лілою і доньками по Толедо і наткнулися на Джильйолу. Та зустріч мала важливе значення, бо дуже мене стурбувала й підтвердила, що Ліла справді довела до божевілля Мікеле Солару. Джильйола була густо нафарбована, але неохайно вдягнена, розпатлана, розповнілі груди і стегна так і випирали з-під одягу, сідниці ще більше розпливлися. Вона дуже зраділа, побачивши нас, і ми ніяк не могли від неї відкараскатися. Розхвалювала Деде й Ельзу, потягла нас до «Ґамбрінуса», назамовляла там купу всього і жадібно все з’їла – і солоне, і солодке. Про моїх доньок вона за кілька хвилин забула, врешті, як і вони про неї. Коли вона заходилася в найдрібніших деталях розповідати про всі образи Мікеле, дівчатка занудьгували і пішли оглядати приміщення. Джильйола ніяк не могла змиритися з тим, як із нею повелися. Вона сказала, що Мікеле – справжня скотина, якось він кричав їй: «Ну, годі погрожувати! Викинься з балкона, здохни нарешті!» А ще вважав, що може залагодити все так, наче в неї взагалі немає почуттів: запхати їй за пазуху та в кишеню кілька сотень тисяч лір. Вона гнівалася, впадала в розпач. Оскільки мене довго не було в Неаполі і я не знала останніх подій, вона розповіла, звертаючись безпосередньо до мене, що чоловік вигнав її з дому в Позілліпо, відправив разом із дітьми назад до району, у напівтемну двокімнатну квартирку. Але коли вона перейшла до прокльонів на адресу Мікеле, бажаючи