Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Ні, – відповіла вона, – але я знаю, хто покликав фашистів.

– Хто ж?

– Соккаво.

40

Пасквале з’явився після вечері з похмурим обличчям і запросив Енцо на збори осередку Сан-Джованні-а-Тедуччо. Ліла залишилася з ним віч-на-віч лише на кілька хвилин і сказала:

– Сьогодні вранці то була цілковита дурня.

– Я роблю те, що треба зробити.

– Твої друзі згодні з тобою?

– Які саме друзі?

– Надя з братом.

– Звісно, що згодні.

– Але вони залишились удома.

Пасквале буркнув:

– А хто сказав, що вони залишились удома?

Він був не в гуморі, ба навіть здавався геть без сил, немов оте насильство висмоктало всю його спрагу діяльності. До того ж він не запросив її на збори, покликав тільки Енцо, а такого ще не траплялося, навіть якщо було вже пізно чи холодно і вона все одно б не захотіла йти кудись з Дженнаро. Можливо, у них тривали інші чоловічі війни. Можливо, він розсердився на неї, бо її відмова брати участь у боротьбі осоромила його перед Надею та Армандо. І вже напевно його неприємно вразив критичний тон, яким вона згадала ранішній рейд. «Він переконаний, – подумала Ліла, – що я не зрозуміла, чому він так вдарив Джино, чому хотів розвалити голову сторожеві. Усі чоловіки, добрі й погані, вважають, що за кожен їхній подвиг ти мусиш споруджувати їм вівтар, немов святому Юрію, що вбиває змія. Він має мене за невдячну, він зробив це, щоб помститися за мене, і хотів би, щоб я принаймні подякувала йому».

Коли вони вийшли, вона лягла в ліжко й допізна читала брошури про працю та профспілки, які колись давно дав їй Пасквале. Їй треба було будь-що зберігати зв’язок з буденними речами, вона боялася сонної тиші в домі, неслухняного серцебиття, боялася, що обриси предметів ось-ось почнуть розмиватися. Попри втому вона читала довго, бо, як зазвичай, втягнулася, у неї пробудився інтерес, вона дізналася багато нового. Щоб почуватися в безпеці, вона хотіла дочекатися повернення Енцо. Але він не повертався. На неї врешті подіяв гіпнотичний звук рівного дихання Дженнаро, і вона заснула.

Наступного ранку Едо і Тереза, та жінка з цеху обвалювання, вчинками і словами почали обережно виявляти до неї симпатію. І Ліла не тільки їх не відштовхнула, а й приязно поставилась також до інших колег. Вона була готова вислухати тих, хто нарікав, ставилася з розумінням до тих, хто сердився, засвідчувала свою солідарність із тими, хто проклинав свавілля. Незадоволення одних вона зіставляла з незадоволенням інших і для всіх знаходила добре слово. У наступні дні вона дедалі відвертіше заговорювала з Едо, Терезою та їхньою крихітною групою, і невдовзі обідня перерва перетворилася на таємні сходини. Коли вона хотіла, то вміла створити враження, що це не вона пропонує і наказує, а інші, тому навколо неї стало гуртуватися дедалі більше людей, які були раді почути, що їхні туманні нарікання справді слушні і торкаються нагальних потреб. Вимоги робітників цеху обвалювання вона зіставила з вимогами холодильного і варильного цехів і зі здивуванням виявила, що негаразди в одному секторі спричиняють негаразди в іншому і що всі разом вони є ланками того самого ланцюга експлуатації. Вона склала докладний список хвороб, причинами яких були умови праці: ушкодження рук, кісток, бронхів. Вона зібрала достатньо інформації, щоб довести, що вся фабрика у жахливому стані, що санітарні умови незадовільні, що сировина, з якою вони працюють, іноді зіпсована, а іноді має непевне походження. Коли їй вдалося поговорити з Пасквале наодинці і розповісти все те, що вона дізналася за цей короткий час, він облишив свою вовкувату поставу і аж роззявив рота від здивування. Сяючи, він сказав: «Я був певен, що ти це зробиш». І домовився про її зустріч із таким собі Капоне, секретарем Палати праці.

Ліла переписала гарним почерком свої нотатки і понесла копію Капоне. Секретар переглянув аркуші і теж висловив своє захоплення. Говорив щось на кшталт: «Звідки ти взялася, товаришко, ти виконала величезну роботу, ти молодець». І ще: «Нам ніяк не вдавалося проникнути на підприємство Соккаво, там самі фашисти, але тепер там є ти і все зміниться».

– Як нам діяти? – спитала вона.

– Створіть комісію.

– У нас уже є комісія.

– Чудово. Тоді спершу впорядкуйте це якось.

– Як саме ми маємо це впорядкувати?

Капоне поглянув на Пасквале, той не сказав нічого.

– Ви вимагаєте забагато всього відразу, зокрема того, чого ніхто ніколи не вимагав. Треба спершу розставити пріоритети.

– Там пріоритетне все.

– Знаю, але це питання тактики: якщо вимагатимете всього відразу, ризикуєте не дістати нічого.

Ліла примружила очі аж до щілин, і вони почали сперечатися. Серед іншого виявилося, що комісія не може йти на прямі переговори з хазяїном, потрібне посередництво профспілки.

– А хіба я не належу до профспілки? – впиралася вона.

– Звичайно, але на все свій час і свій спосіб.

Вони знов почали чубитися. Капоне казав: «Дивіться самі, можливо, варто почати, скажімо, з робочих змін, з відпустки, з понаднормової роботи, а потім підемо далі. Хай там як, – сказав наостанок він, – ти не уявляєш, який я радий мати таку товаришку, як ти, це така рідкісна річ, жінок-активісток дуже мало, нам варто скоординуватися – і разом ми зробимо величезні кроки в харчовій промисловості». Тут він вийняв із задньої кишені штанів гаманця і спитав:

– Хочеш трохи грошей на витрати?

– Які витрати?

– Ротатор, папір, компенсація за витрачений час і всяке таке.

– Ні.

Капоне сховав гаманця назад в кишеню.

– Але, будь ласка, Ліно, не знеохочуйся і не зникай, будьмо на зв’язку. Ось, я записав собі твоє ім’я й прізвище, хочу розповісти про тебе на профспілці, треба задіяти тебе в роботі.

Ліла вийшла незадоволена і запитала у Пасквале: «До кого ти мене привів?» Але він заспокоїв її, підтвердив, що Капоне – чудова людина, він має рацію, треба розібратись, якої стратегії і тактики варто дотримуватись. Відтак його охопив ентузіазм, він майже розчулився, хотів було її обійняти, але передумав і сказав: «Уперед, Ліно, до дідька бюрократію, я тим часом поінформую комітет».

Ніякого відбору першочергових вимог Ліла не зробила. Обмежилась тим, що скоротила занадто довгий перший варіант переліку до одного густо записаного аркуша й віддала його Едо: то був список вимог, які стосувалися організації праці, темпів роботи, загального стану підприємства, якості продукції, постійного ризику травм або захворювань, мізерних компенсацій, збільшення зарплатні. Тут виникло питання, хто занесе той список Бруно.

– Іди ти, – сказала Ліла до Едо.

– Я легко виходжу з себе.

– Тим ліпше.

– Я для