Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

аж ніяково дивитися, як він перекидає його рученятами, смикає за нього. Ліла боялася, що він собі нашкодить. Їй навіть коштувало зусиль помити його чи допомогти попісяти, але врешті вона звикла. Енцо був такий тактовний, ніколи не ходив по хаті в трусах, ніколи грубого слова не вимовив. Саме це було причиною того сильного і теплого почуття, яке вона мала до нього, і вона була вдячна за його віддане очікування в сусідній кімнаті, за те, що він ніколи не зробив хибного кроку. Його самовладання, його вміння тримати під контролем все навколо було її єдиною втіхою. Але тут виринуло почуття провини: те, що потішало її, примушувало страждати його. І до всіх прикрощів того дня додалася думка, що Енцо страждає через неї. Події і розмови ще довго безладно товклися в її голові. Інтонації, окремі слова. Як їй повестися завтра на фабриці? Чи правда це, що в Неаполі і в цілому світі все вирує, а чи Пасквале, Надя і Армандо вигадали це собі, щоб угамувати власну тривогу, щоб позбутися нудьги, щоб підбадьорити себе? Чи варто на них покладатися, чи не ризикує вона опинитися у полоні фантазій? А може, краще знову звернутися до Бруно, щоб якось уникнути біди? Але чи варто пробувати задобрити його, адже він може знову розпустити руки? Чи варто підкорятися свавіллю Філіппо і майстрів? Нічого путнього вона не придумала. Урешті у напівсні вона згадала про ту давню засаду, яку ми обидві засвоїли ще в ранньому дитинстві. Щоб врятуватися, щоб врятувати Дженнаро, вона мусить підкорити собі тих, хто хоче підкорити її, нагнати страху на тих, хто хоче нагнати страху на неї. Вона заснула з наміром накапостити: накапостити Наді, довівши, що вона лише шмаркачка з хорошої родини, яка тільки й уміє, що солодко промовляти, і накапостити Соккаво, відбивши в нього охоту принюхуватись до ковбас і жінок в сушильному цеху.

39

Вона прокинулась о п’ятій ранку вся спітніла, але гарячки більше не було. Біля воріт фабрики вона побачила не студентів, а фашистів. Ті самі машини, ті самі обличчя, що й попереднього дня: вони горлали якісь гасла, роздавали летючки. Ліла відчула, що тут знов готується якась сутичка, і посунула вперед, опустивши голову та запхавши руки в кишені – вона сподівалася увійти на територію фабрики ще до бійки. Але тут перед нею виріс Джино.

– Ти ще не забула, як читати? – спитав він діалектом, простягаючи летючку.

Не витягаючи рук з кишень пальта, вона відповіла:

– Я читати вмію, а коли ж це ти читати навчився?

Спробувала його обійти, але марно. Джино не пустив її, він силоміць запхав їй летючку до кишені таким рвучким жестом, що нігтем подряпав їй руку. Ліла спокійно зім’яла її.

– Не годиться, навіть щоб підтертися, – мовила і викинула її геть.

– Підніми, – звелів їй аптекарів син, хапаючи за лікоть, – підніми негайно й затям: вчора пополудні я попросив дозволу в того рогоносця, твого чоловіка, дати тобі в писок, і він дозволив.

Ліла втупилася поглядом просто йому в очі:

– То щоб дати мені в писок, мусиш просити дозволу в мого чоловіка? Відпусти мене негайно, гівнюче.

У ту мить проходив повз Едо, який не минув їх байдуже, як можна було сподіватися, а зупинився.

– Він тебе дістає, Черу’?

Усе сталося за одну мить. Джино вальнув йому кулаком в обличчя, й Едо опинився на землі. Лілі серце стрибнуло до горла, події набирали обертів, вона підняла камінь і, міцно його стискаючи, вдарила аптекаревого сина просто в груди. Наступна мить розтяглася. Поки Джино відпихав її, штовхаючи на стовп, поки Едо намагався підвестися, ґрунтовою дорогою, здіймаючи пилюку, під’їхав інший автомобіль. Ліла впізнала його, то була стара автівка Пасквале. Ну ось, подумала, Армандо послухав мене, Надя, можливо, теж, вони ж люди виховані, але Пасквале не витримав і тепер їде битися. І справді, двері машини відчинилися, звідти вийшло п’ятеро, зокрема й він сам. Були то люди з будівництва, у руках вони тримали вузлуваті палиці, якими почали з методичною жорстокістю лупцювати фашистів, без люті, точними ударами, збиваючи супротивників з ніг. Ліла відразу зрозуміла, що Пасквале прямує до Джино, а оскільки той був за кілька кроків від неї, вона схопила його обома руками за плече і сказала, сміючись: «Краще тобі забратися звідси, інакше тебе вколошкають». Але він не втік, а навпаки, знову відштовхнув її і кинувся на Пасквале. Тоді Ліла допомогла Едо підвестися і спробувала завести його у двір, але то було нелегко, він був важкий і весь час смикався, лаючись, до того ж був весь у крові. Він трохи заспокоївся лише тоді, коли побачив, як Пасквале влупив Джино палицею і звалив на землю. Навколо панував гармидер: літали, мов кулі, якісь предмети – старий мотлох, що лежав на узбіччі, – плювки та образи. Пасквале облишив зомлілого Джино і разом з товаришем, чоловіком у самій майці на випуск і широких синіх штанях, заляпаних вапном, поквапився у двір. Тепер вони вдвох лупили дрючками буду Філіппо, який, перелякавшись, замкнувся всередині. Вони били шибки й голосно лаялися, а тим часом почулися сирени поліцейських машин, які наближалися. Ліла знову відчула нетерплячу насолоду від насильства. «Авжеж, – подумала вона, – треба наганяти страху на тих, хто хоче нагнати страху на тебе, іншого способу нема, стусан у відповідь на стусан, забрати те, що забрав у мене ти, і зробити тобі те, що зробив мені ти». Але в ту мить, як Пасквале з друзями знов сідали в машину, як фашисти робили те саме, тягнучи непритомного Джино, як поліційні сирени лунали дедалі ближче, вона зі страхом відчула, що серце її стає мов занадто стиснута пружина іграшки, і зрозуміла, що треба якомога швидше знайти місце, щоб сісти. Діставшись на прохідну фабрики, вона важко опустилася на землю, спершись спиною об стіну, і спробувала заспокоїтися. Тереза, сорокарічна бабенція, яка працювала в цеху обвалювання, зайнялася Едо, витерла йому з обличчя кров і насмішкувато сказала Лілі:

– Спочатку відриваєш йому вухо, а потім спішиш на допомогу? Треба було залишити його там.

– Він допоміг мені, а я йому.

Тереза недовірливо повернулась до Едо:

– Ти їй допоміг?

Він пробурмотів:

– Не хочу, щоб їй наваляв хтось чужий, хочу сам їй наваляти.

Жінка запитала:

– Ви бачили, як обісрався Філіппо?

– Так йому й треба, – пробурмотів Едо, – шкода, що розвалили тільки його будку.

Тереза дещо єхидно спитала у Ліли:

– Це ж ти покликала комуністів? Зізнайся.

Ліла замислилась: чи вона просто жартує, а