Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Ніч проводжу в незручному кріслі залу очікування аеропорту. Навіть додому не заїжджаю. Боюся чи все одно? Сплеск емоцій не розрізняю. Мій рейс на восьму тридцять ранку. І він затримується. І коли нарешті оголошують посадку, та я прямую до камери схову за документами, за лікоть мене хапає Костянтин, начальник служби безпеки Марата. Припливли капці до обриву. Дичину спіймано. Відчуваю щось на кшталт полегшення. Тремтіння пішло. Опиратися немає сенсу. 

Везуть мене в селище. Здогадуюся, що це моя остання поїздка в житті. Усередині якесь отупіння. Захисна реакція на те, що відбувається. Запихають у хол, де нещодавно спостерігала побитого чоловіка. Обіймаю себе руками і чекаю свого вироку.

Коли він з'являється, я розумію, що мені не жити. Марат не пощадить. П'яні очі звіра. Як я могла подумати, що він щось відчуває до мене? Він на таке не здатен.  

- Чому? - навіщо він питає, адже вже все вирішив.

Розумної відповіді в мене немає, виривається тільки:

- Пробач!

Він б'є мене по обличчю. Падаю. Плече неприємно хрумтить від зіткнення з підлогою. Не встигаю нічого збагнути, як Марат піднімає мене за волосся на ноги, мабуть, вирішивши, що скальп зайвий нюанс у молодої дівчини. Притискає до себе до болю. Торкається своїм чолом мого.

- Ава, навіщо? - його очі блищать від накопиченої вологи, - Навіщо ти мені в душу влізла? Нікого й ніколи так не хотів, як тебе. Для себе. Що ти накоїла, дурненька? Навіщо? Грошей хотіла? Я міг би дати тобі все, чого б ти не побажала.

Відштовхує від себе, відвертається. Мене паралізує. Язик присихає до неба. Я не можу вимовити жодного слова. Тільки зараз помічаю в його руці пістолет. Не вірю! Марат повертається та стріляє в мене.

Що відчуває людина перед смертю? Це нікому не відомо. Адже вона не встигає ні з ким поділитися своїми відчуттями.

Перед тим як відключиться я дивлюся в обличчя Марата. Нечитабельний вираз!