Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

В мені кипить дика злість і образа. Не розумію, як він міг так торкатися до іншої. Невже в нього з усіма так? На межі? Тоді я навіщо? З очей течуть сльози. Раціонально не можу мислити.

- Ава, заспокойся! - злий Марат обхоплює моє обличчя долонями.

Не можу. Плачу вже як маленька дівчинка.

- Відпусти мене, я хочу додому, - шепочу жалібно.

Марат знову матюкається.

- Ава, якого х*я? Ти можеш не лізти куди не просять? Я нічого не роблю просто так. Мені Це Потрібно. Увімкни, б**ть, мізки ненадовго, - він втрачає терпіння, а я до чортиків лякаюся його скажених очей та несміливо киваю.

- Ти зараз поїдеш додому з Андрієм. Мені не подобається твоя поведінка та твій стан, - його безкомпромісний тон тисне бетонною стіною на мене.

Немає жодних вибачень чи виправдань. Я не розумію! 

- Хто я для тебе Марат? - не витримую, запитую.

- Зараз ти та, яка мені заважає та дратує, - відповідає жорстко, - Я цю с**у сам після себе підклав під Асхана, а вона почала дурити. Закохалася, бачте! - скаженіє він, вбиваючи кулак у стіну в сантиметрах від мого обличчя, - С**а, та ти так не вчасно!

- Гаразд! Я піду? - мені страшно бачити його таким та дуже боляче, коли він так зі мною розмовляє.

Таке враження, що це я винна. Він передає мене в руки охоронця Стаса та, з напуттям доставити мене цілою і неушкодженою додому, йде геть. Я його ненавиджу.

Плачу в машині. Плачу всю ніч удома. На ранок вирішую, що я була не права. Чекаю його дзвінка, але тиша телефону змушує знову залишити мізки на поличці біля ліжка. Мені потрібно його побачити. І все розповісти. Увечері їду на таксі до нього додому. Його, передбачувано, немає. Добре, що ключі в мене є, їм же надані, та код я знаю. Наївна та дурна дівчинка. Чому життя зіштовхнуло мене з ним? Марат як айсберг, знищує все, що до нього наближається. Навіть неймовірно красива сестра зазнала поразки, зіткнувшись із ним, немов "Титанік". Вона хотіла його собі! А я вже розумію, Марат у цьому житті нікому не дасться в руки. Мої пориви його тільки розвеселять. Але моя наївна натура, сподівається на диво! А раптом?!

Шикарна двоповерхова квартира зустріла мене тишею. Холодильник, як і на дачі, забитий приготованими стравами. Вирішивши зробити йому сюрприз, накрила на стіл. Після чого увімкнула величезну плазму в холі та в позі ембріона розмістилася на дивані в очікуванні. Та не помітила, як заснула. Розбудив мене ненав'язливий дзвін стулок ліфта, що розходяться. Прокинувшись, протерши очі, я натрапила на шалений погляд Марата.

- Що ти тут робиш? - він був не тверезий і дуже сильно.

- Де ти був? - ще не прокинувшись до кінця, я ставлю найнеправильніше запитання.

- Дівчинко, ти ким себе уявила ставити мені такі запитання? - він нависає наді мною, запах дорогого спиртного, впиваючись, душить, - Ти що вирішила мені мозок винести?

- Марат, я…, - не розумію, що казати та, що робити.

- З чого ти взяла, що на щось маєш права? Ти уявила, що потрібна мені? Та тепер ти будеш мені свій характер показувати? З глузду з’їхала? Геть пішла! - після перших же його слів, я розпадаюся на шматочки.

Не вірю, що він може так зі мною. Де мій добрий лише для мене Марат? Нехай для всього світу він буде злим чудовиськом, але не для мене. Боляче бачити його агресію, спрямовану мені в обличчя.

- Добре! Я піду! - я даю задню та в цей момент лунає незнайомий звук.

Мелодія, як я розумію через мить, сповіщає про непроханих гостей. Марат спокійно підходить до ліфта та натисканням однієї сенсорної клавіші активує невеликий екран на рівні його голови. З того кута, де я стою, не видно, але дуже добре чути несподіваного відвідувача:

- Марат, я до тебе як завжди! Пустиш? - приємний жіночий голос змушує моє серце стиснутися від усвідомлення того, що відбувається. 

- Звісно, Олено, піднімайся! - спокійно каже та повертається до мене.

Теплота, що з'явилася в погляді, призначеному для незнайомки, вмить розчиняється у злості, що спалахнула для мене. За що він так зі мною? Я нерозуміло дивлюся на нього.

- Ти збиралася йти? - киває в бік виходу.

Підходжу до ліфта, молячись про одне, щоб сльози не покотилися з очей. Я й так достатньо принижена. Не вірю, що він так поступає зі мною. Не вірю доти, доки не відчиняються двері ліфта, впускаючи у квартиру шлейф вишуканих парфумів та їхню господиню. Красива, мила, справжня. Вона ніяково застигає, помітивши мене. А я в усі очі розглядаю її, не в силах зрушити з місця.

- Ава, я тебе не затримую! - байдуже квапить мене Марат.

- Навіщо ти так? - запитую з болем у голосі.

- Ти придумала собі казку. Пора дорослішати! - каже безжально.

Дівчина, нарешті, відмирає, підходить до Марата та, приставши навшпиньки, цілує в губи.

- Коханий, я так скучила! - та з самовдоволеною посмішкою дивиться на мене.

Такого я не зможу пробачити. Ні його, ні себе за дурість. Серце розривається, дихання збивається, голова нічого не розуміє. Йду, розуміючи, що зараз спалю за собою мости. У підземному гаражі, не змінюючи сімки, набираю Фрезова та кажу, де перебуває Дроздов Савелій. Мені шалено боляче, хочу, щоб йому було так само погано. Повільно осідаю по стінці ззовні гаража, закриваю долонею рот та кусаю до болю шкіру, щоб не закричати. До мене доходить, що я наробила на емоціях. Непростима помилка. Машинально приймаю виклик у постійно вібруючому телефоні. Слухаю інструкції Ігоря Сергійовича нічого не розуміючи. Знаю, Марат мені зраду не пробачить. Тим більше, йому на мене наплювати. Ця людина, не роздумуючи, мене вб'є. У мене лише один вихід - тікати з країни, якщо я хочу жити. Фрезов дав мені час до ранку. У камері схову аеропорту на мене чекатиме новий паспорт, диплом міжнародного зразка за моєю професією та картка, на рахунку якої мільйон доларів. Сил немає на будь-які емоції. Я знаю, що щойно відрізала навіть мінімальну можливість бути з ним. На душевне "Дитинко, ти все правильно зробила!" хотілося послати Фрезова куди подалі. На моє нове ім'я замовлено квиток бізнес-класу до Парижа. Місто кохання. Серйозно? Сумніше нікуди. Я до кінця усвідомила, що наробила та що мені за це загрожує.