Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Він пробув зі мною два дні та жодного разу не прийняв спиртного, аж до свого відходу в понеділок. Де взявся алкоголь у крові? Сумніваюся, що перед роботою Влад побіг у якийсь бар пити. Ну не вірю і все!

Серце, яке не бажало розірватися від болю, всупереч розуму, ігнорувало очевидність того, що відбувається. Схопивши зі столу фотографію, я вилетіла з будівлі. Це все нісенітниця! Маячня! Я зараз поїду до нього додому, він відчинить двері, обійме, і ми разом посміємося над цим непорозумінням.

Ігнорую всі пости ДПС, усі світлофори і, порушуючи всі мислимі й не дуже правила, я летіла в машині на неймовірній швидкості. У моєму стані доїхати без пригод - великий подвиг!

- Брехня! Маячня! Не може бути! - постійно повторювала собі, щоб не збожеволіти. Те, що я, як потопаючий, хапалася за примарну надію, в думках не було.

Ось і його будинок. Під'їзд. Двері! Я почала бити в них як потерпіла. Хвилина, дві, три, ... десять! Глухі удари розбавилися мокрими ляпасами. Кров! Мабуть розбила руку.

Ззаду хтось штовхнув, впечатавши у двері.

- Ти чого буяниш, ненормальна? - товста тітка зло дивилася на мене. - У мене, між іншим, дитина спить. А ти тут цирки влаштовуєш.  Зовсім знахабніла нинішня молодь! - її слова крізь туман долинали до мене.

Двері! Влад ще не відчинив двері. У цій хаотичній ситуації зіграла загальновідома жіноча логіка, в моєму випадку, ще й блондиниста - раз не чує стуку, треба подзвонити! Гучна безперервна трель дзвінка остаточно добила злу тітку.

- Та не відчинить він тобі! - почала верещати вона. - Закопали позавчора твого красеня! Надто самовпевнений був. Так і знала, що все так закінчитися...

Далі я вже не чула. Жах скував тіло. До мене, нарешті, дійшло! Шок викликав дзвінку порожнечу. Я за інерцією почала переставляти ноги. А надворі літо, сонце світить, кругом зелень, на дитячому майданчику безтурботно бавляться малюки. Усе так звичайно, нормально! Неймовірної сили удар болю пронісся по всьому тілу. Я змусила себе йти далі. Якщо зупинюся - не витримаю! Упаду! Почнеться божевільна істерика. Погляд зачепився за вивіску - супермаркет. Несвідомо купила пляшку чогось спиртного. Просто в магазині почала пити з горла. Ось моя відкрита машина. Втрамбуватися в неї не вистачило сил. Сівши просто на асфальт біля бампера, я заплющила очі, дозволяючи болю розчинитися в мені.               

Я розуміла, що це не сон, а вбивча реальність. Смерть! Вона слідувала за мною по п'ятах, але, не діставши мене, вирішила жорстоко помститися - відібрати найдорожче, що в мене є, - кохання: єдине і божевільне. Оплата тонко продумана - позбавити щастя, яке було так близько. Привернувши на життя під назвою - існування!

Усе, що мало значення - втратило будь-який сенс! Навіщо?! Навіщо сім'я, навчання, робота, друзі? Навіщо?! Якщо поруч немає його?! Якщо я більше ніколи не побачу його?! Усі ці думки пролітали ніби без моєї участі. Усередині ж утворилася чорна спустошлива діра! Сліз не було! Я перестала відчувати! Зовнішній світ сприймався машинально - за звичкою.

Хтось відібрав пляшку. Розплющивши очі, я побачила незнайомого мужика. Він підняв мене з асфальту та посадив у мою машину на заднє сидіння. Сам сів за кермо.

Приїхали ми в рідну домівку, точніше до її воріт. Я тупо, повз охорону, попрямувала всередину. У барі знайшла якусь іншу пляшку і знову почала пити. Марта, яка увійшла, хотіла щось сказати, але, побачивши моє обличчя, застигла з відкритим ротом.

Чорт, спиртне йде як вода! Не допомагає! Кинувши пляшку, я лягла на диван. Хвилями знову почав накочуватися біль. Я скрутилася калачиком, намагаючись відгородитися від нього.

- Що сталося? - Марта говорила пошепки, ніби боялася мене злякати.

Я ще не готова відповідати на запитання! Я ще не готова говорити! Боюся, відкрию рот - закричу! Мачуха кудись утекла. Незабаром з'явився переляканий батько. Знову Марта. Вони, метушачись навколо мене, миготіли перед очима, не викликаючи жодних емоцій. Знову порожнеча! Уже рятівна. Я летіла в прірву, навколо все чорне, а в кінці нічого. НІЧОГО! Мені зробили укол. Я заснула.

Приходити до тями було дивно. Незрозуміло глуха тиша забуття чи реальність, неприйнятна для мене? Де гірше?!

Зараз ніч. Поруч спить, обійнявши мене ззаду, Марта.

- Марто, - захриплим голосом покликала я.

- Що? - вона одразу ж прокинулася.

- Його ніколи не було!

Намагатися не думати! Намагатися забути! Боягузтво?! Але інакше я не зможу!