Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Капітан здригнувся під плащем. Маячня якась. 

— Слухай, не треба цих вибриків, — заспокоїв дракончика Ваймз. — Нема там нічого. 

Еррол затрусився. 

— Просто дощ, — продовжив Ваймз. — Ну ж бо, доїдай пляшку. Яка смачна пляшечка. 

Із пащі дракончика вирвалося тоненьке перелякане скигління. 

— Стривай, — сказав Ваймз. 

Роззирнувшись навколо, він помітив одну з ковбасок, що продавав Нудль. Якийсь голодний гуляка жбурнув її сюди, зрозумівши, що ніколи не зголодніє аж так. Ваймз підібрав її, кинув вгору і гукнув: 

— Дивися! 

Зважаючи на її траєкторію, він був впевнений, що ковбаска впаде на бруківку. Її не повинно було затягнути прямісінько в якийсь тунель у небі. А ще тунель не мав би дивитися на нього. 

З порожнечі вирвалася сліпуча пурпурова блискавка і вдарила в будинки з найближчого краю площі. Вона пробігла кілька ярдів по стінах і зникла так швидко, що можна було подумати, ніби її взагалі не було. 

Потім вона спалахнула знову і цього разу влучила у дальню стіну. Світло вдарило у каміння і розсіялося павутинням щупалець, немовби шукаючи чогось. 

Третя спроба: схожа на актинію вертикальна колона, що здійнялася у повітря футів на п’ятдесят-шістдесят. Твердо ставши, вона почала повільно крутитися. 

Ваймз відчув, що має якось прокоментувати ситуацію: 

— Арргх. 

Обертаючись, колона випускала тонкі зиґзаґи світла, що тремтливо лягали на дахи, іноді опускаючись, а іноді відскакуючи, щоб знову повернутися. Вона чогось шукала. 

Несамовито дряпаючись, Еррол миттю видерся Ваймзові на спину і міцно вчепився у плече. Пекучий біль нагадав, що треба негайно щось робити. 

Знову закричати? Капітан спробував видобути із себе ще одне «Арргх». Ні, мабуть, ні. 

У повітрі розлився запах плавленої бляшанки. 

Карета леді Ремкін увірвалася на площу — звук лунав такий, наче крутилася рулетка, — а потім загуркотіла бруківкою прямісінько до Ваймза і зупинилася перед ним. Її перед тим ще смикнули, щоб розвернути, і якби коні не підкорилися, то переламали б собі ноги. Несамовите видиво у грубому шкіряному фартуху, рукавицях і тіарі, замотане у тридцять ярдів перемоклого рожевого тюлю, нахилилося до нього й закричало: 

— Залазь, ідіоте нещасний! 

Рукавиця вчепилася у Ваймзове плече і втягнула безпорадне тіло всередину. 

— Годі волати! — наказав привид, вклавши у ці два слова безмір накопичуваної поколіннями природної влади. 

Ще один вигук — і коні, що досі стояли заклякнувши, рвонули в галоп. 

Карета застрибала по бруківці. Допитливе щупальце миготливого світла торкнулося поводів, але миттю втратило інтерес. 

— Мабуть, ви й гадки не маєте, що тут коїться? — прокричав Ваймз, перекриваючи потріскування вогню. 

— Анінайменшої! 

Світляні лінії павутиною розповзалися містом. На відстані вони поступово блякли. Ваймз уявив собі, як вони пролізають крізь вікна і під дверима. 

— Воно ніби щось шукає! — крикнув він. 

— Добре було б забратися звідси, поки воно це не знайшло. Згодні? 

Язик вогню вдарив у темну Вежу мистецтв, сліпо ковзнув її зарослими плющем стінами і зник під куполом Бібліотеки Невидної академії. 

Інші промені блимнули й згасли. 

Леді Сибіл Ремкін зупинила карету на дальньому краю площі. 

— Навіщо йому Бібліотека? — насупилася вона. 

— Може, щоб підчитати щось? 

— Не кажіть дурниць, — відмахнулася леді Ремкін. — Там нічого немає, крім купи книжок. Що заманулося б читати блискавці? 

— Щось дуже коротке? 

— Я впевнена, що ви аж ніяк не повною мірою задіяли свій інтелект. 

Світляна смуга, вибухнувши, перетворилася на сліпучу арку в декілька футів завширшки і повисла між куполом Бібліотеки та центром площі. 

А потім чомусь перекинулася на вогненну сферу, що стрімко розпросторювалася усією площею, аж раптом зникла, лишивши по собі ніч, заповнену мерехтінням пурпурових тіней. 

І площу, заповнену драконом. 

Хто б міг подумати? Стільки влади, і так близько. Дракон відчував, як його заливає магією, як він із кожною миттю відновлюється всупереч усім нудним законам фізики. Це були вже не дрібки, які перепадали йому раніше. Тепер усе по-справжньому, і не покладено меж для того, що він може зробити, отримавши таку потугу. 

Але спершу треба декого вшанувати… 

Втягуючи носом світанкове повітря, дракон винюхував, чи ніде не смердить чиєюсь свідомістю. 

Шляхетні дракони не мають друзів. У їхньому світогляді найближчий відповідник для поняття друга — ворог, якого досі не вбито. 

Повітря застигло, і запала тиша. Здавалося, ще трохи — і стане чутно, як повільно осідає пилюка. Спираючись на всі чотири, Бібліотекар кружляв і кружляв між нескінченних книжкових полиць. Над головою, як завжди, висіло непорушне склепіння Бібліотеки. 

Йому здавалося цілком логічним, що коли існують ряди зримих полиць, то мають бути ще й інші ряди між самими книжками, утворені квантовими брижами під вагою слів. 

З протилежного боку деяких стелажів явно лунали дивні звуки, і Бібліотекар знав, що обережно витягнувши одну-дві книжки, міг би зазирнути в інші бібліотеки під іншими небесами. 

Книжки викривляли час і простір. Причина, з якої власники згадуваних вище безладних і вбогих букіністичних крамничок часто здаються трохи не від світу цього, полягає в тому, що насправді вони часто саме такі: випадково прибилися до цього світу, бо не там повернули у власній крамниці десь у тих вимірах, де діловий етикет цілком дозволяє постійно носити домашні капці і відчиняти крамницю лише тоді, коли є настрій. Входячи у Б-простір, ви дуже ризикуєте. 

Проте найзаслуженіших бібліотекарів, які відчайдушною звитягою у царині бібліотекарства довели, що вони того достойні, приймають у таємне товариство і навчають суворого мистецтва виживання по той бік Відомих-Нам-Полиць. Усі ці мистецтва Бібліотекар чудово опанував, однак за те, що він зараз намагався зробити, його могли викинути не лише з Товариства, але, може, і з самого життя. 

Бібліотеки — хоч би де вони не стояли — поєднані у Б-просторі. Усі бібліотеки. Скрізь. І Бібліотекар, визначаючи свій шлях за книгознаками, вирізьбленими на стелажах його попередниками, ідучи на запах і навіть на шепіт ностальгії, схожий на пісню сирен, прямував до однієї з них — дуже особливої. 

Його втішало лише одне: якщо він помилився, то ніколи цього не дізнається. 

На землі дракон чомусь почувався незатишно. У повітрі він був у своїй стихії — рухався плавно і красиво, навіть коли намагався спалити тебе вщент. А на землі — просто величезний гад. 

На тлі сірого світанкового неба повільно здійнялася і повернулася гігантська голова. 

Леді Ремкін із Ваймзом сторожко визирнули з-за стічного жолоба. Ваймз рукою стискав Ерролову пащу. Дракончик скиглив, наче копнуте ногою цуценя, і виривався. 

— Який чудовий екземпляр, — пошепки (як їй здавалося) сказала леді Ремкін. 

— Чому ви постійно це повторюєте? 

Перевалюючись площею, дракон черкнув кігтями по бруківці. 

— Я знав, що його не вбили! — прогарчав Ваймз. — Усе відбулося надто чисто. Ніде жодного шматочка дракона. Готовий присягнутися, що його запроторили кудись за допомогою магії. Погляньте на нього. Це ж просто неможливо! Йому потрібна магія, щоб підтримувати життя! 

— Що ви хочете цим сказати? — запитала леді Ремкін, не відводячи погляду від закованих у броню боків. 

Що він хотів цим сказати? А й справді — що? Ваймз швиденько розкинув мізками. 

— Я хочу сказати, що це просто фізично неможливо, от. Воно таке важке, що нізащо не змогло б літати чи дихати вогнем. Я це вже казав. 

— Але цей дракон здається цілком реальним. Я до того, що магічні істоти якісь ніби напівпрозорі. 

— Атож, він реальний. Такий реальний,