Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

ніхто з нас не знає, і головне — звідки гроші бере. А як уже, то і впісяється неодмінно, як пити дати. Тільки рідко це в нього — запої, як їх Стьопа називає. Раз на кілька тижнів, не частіше. Чому вони такі злі, — питаю, — ми ж їм нічого не зробили? Тому й злі, що не зробили, — буркає Толік, — і зробити нічого не можемо. Можемо, — кажу і відчуваю, як гнів наростає. Що можеш? — кривиться Толік. Врізати, — кажу я. Вріж, — кривиться Толік. Бодай спробувати. Відбивну зроблять, — каже Толік. А раптом ми з них зробимо? — кажу я. Тоді засадять. Куди? — питаю. В тюрягу, куди ж іще. Я маю на увазі — як так? А так, — відказує Толік. Вони ж перші почали. Хто тебе питати буде? — каже Толік. Слідчий, — кажу. Слідчий, — повторює Толік, і твар його, добра та зболена, у стражденній усмішці перекошується. — Він тебе й запроторить. Хіба не суд? — кажу і непомалу дивуюся. Суд, суд, — буркає Толік, — ясно, що суд. Тоді суд встановить істину, — кажу я. Встановить терміни, — буркає Толік, — і закутузять тебе в тюрягу і мене з тобою. Що робити? — питаю. Хмари лічи, — радить Толік, — їх сьогодні багацько.

Хмари добре лічити. Добре лічити їх тоді, коли знаєш, що з них не випаде дощу. Коли вони білі та лише трошки сіруваті, невеличкі і не збиваються над тобою сполоханою отарою, а пливуть собі корабликами, баранцями пасуться, синю травичку поскубують. Бе-е -е, кажуть. Тільки не чути його, їхнього бекання. Та й не дивно воно — небо високо. Високо-високо. Вище, ніж стежка вздовж муру з металевим парканчиком, щоб перехожі на нас не впали (це Льоня). Ніж міст, здиблений. Мов котяра, до якого пес наближається (це Стьопине). Вище, ніж будинок, у якому жив Льоня. І вище, ніж той, у якому жив Вітя. А Толік у низькому жив, на два поверхи, зате в самому центрі. Стьопа, той у селянській халупі виріс. У місті в гуртожитку скнів. На село повертався. Вертався, вертався та й не вернувся. Сиріч, вернувся, однак ненадовго. Ну й що? Воно й від гуртожитку вище. Вище, ніж найвищі будинки, що їх хмарочосами називають. Вище, ніж місто і телевежа на пагорбі. Набагато вище. Ним вони й бредуть, небом, що високо. Далі бредуть. І сьогодні бредуть. Нарахував я їх сорок вісім. А ти всі полічив? — каже Толік. Усі. Впевнений? На сто відсотків. А ось цю полічив? — показує Толік. І цю полічив, — киваю. Молодця, — каже Толік, — рахувати вмієш. А таблицю множення знаєш? Знаю, — кажу, — щоправда, не так упевнено, бо давно це було, як учив її. Але й Толік нічого більше не запитує. Добре так воно, коли ніхто не питає, бо часто й сам не знаєш, що та як.

Тюльпан — квітка. Є тюльпани червоні і жовті. Білі і чорні, — каже Льоня. І фіолетові, — буркає Толік. І око Толікове теж фіолетове після нічної першості. Відірвався Вітя, так би мовити, досить було заснути й усе його людинолюбство вітром здуло. І хто б міг подумати! Так нечистий його вночі випробовує, адже вдень до Віті, який милосердя проповідує, не підступитись чортяці. На клумбі тільки червоні і кілька жовтих. Червоні росли і торік, і позаторік, і позапозаторік. Жовті з’явилися нещодавно. Тоді я вперше й приніс цибулину. І як вам? — питаю. Така сама, як червоного, — каже Льоня. Нічим не відрізняється, — каже Вітя. — Трохи терпкіша. Побільше би, — каже Стьопа. Побільше не вийде. Якщо викопати більше, зразу помітять. Дошукуватися почнуть, комісію скличуть. І встановить комісія, що Стьопа найбільше зжирає, — підхоплює Толік, — і винесе догану, мовляв, порівну треба ділитися. А ми, Толіку, скажемо, що то капустянка рицькає і на тебе покажемо, — шкіриться Стьопа. Я приносив цибулини переважно червоних тюльпанів, як оце сьогодні. Їх більше і втрата не так швидко помічалася, та й рідко я на тюльпани ходив, лише коли по- іншому вже ніяк. Сьогодні я приніс не лише цибулину, а й стебло з листками. І не тільки стебло з листками, а й келих у пелюстках. Прирозквітли пелюстки. Ого! — присвиснув Стьопа. Не побоявся, — каже Льоня. Сміливець, — каже Толік. З якого дива? — питає Стьопа. Ти, Стьопо, подумай, — кажу я. День народження, — кричить Стьопа і б’є долонею по чолі. Жест у нього такий, коли щось пригадує. Не тільки в нього, — каже Толік, — ще в декого такі жести. В кого? — питаємо. Вазочку би, — каже Вітя. Вітаємо тебе, Толіку, з уродинами, — кажу. Многая літа, многая літа, — заводить біля мене Стьопа, і моє привітання безнадійно тоне в його витті. Співаємо ми всі. Я вручаю Толікові тюльпан. Льоня простягає Толікову бляшанку з-під пива, з рештками на дні. Всередині ще трохи чогось похлюпує. Кожного разу перед своїми уродинами Толік напивається. Цієї ночі він знову впісявся. Ми вдаємо, ніби нічого не сталося. Не годиться докоряти в такий день. Толік розчулений, хвилюється. Посідали ми, урочисто поснідали, цибульку від тюльпана від’єднали, тільки тюльпана не рухали. Вставили у бляшанку з рештками пива на дні — хай і собі його спробує. Як-не-як, нагода така. Моя жінка любила тюльпани, — каже Льоня. Романтично, — кажу. Еротично, — каже Льоня. Саркастично, — буркає Толік. Чарівна вона квітка, тюльпан. Весняна така, майже літня. Обнадійлива. Не було їх у нас, тюльпанів, — зітхає Стьопа. Маки росли на селі і волошки, і Стьопа разом із ними ріс. Певно, й зараз ростуть, тільки Стьопи немає. Виріс Стьопа, будяком угору вистрілив. Пішов із села. Покинув маки й волошки — хитають услід голівками, пелюсточками журливо помахують. Чом покинув ти нас, Стьопочко? Не озивається Стьопа. Вдає, що не чує. А чує, ще й як чує! Тільки що відповість? От і не каже нічого. Міська вона квітка, тюльпан. Клумбова. Не було їх у нас, — каже Льоня, — Стьопа рацію має. Як не було? — дивуюся. Хіба не знаєте? — каже Льоня.

Льоня все знає. Про тюльпани все знає, хоч інженер, і навіть дивно це якось, що інженер про тюльпани знає. А знає, книжки читав, статті в журналах-газетах вирізав, що вони таке і як їх вирощують. Читав, бо