Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Три дні пролетіли так, що Міла їх практично не помітила. І стільки емоцій, стільки вражень, що й на два місяці вистачило б!

– Ти ж розумієш, що ми не встигнемо й десятої частини всього оглянути, – безшабашно сміявся Женя, продовжуючи водити її вуличками та кафе. – Доведеться ще сюди приїжджати. Багато разів...

– Я згодна, – навіть не намагалася сперечатися Міла. – Мені й їхати не хочеться, якби не замовлення, які треба доробити.

Їй і справді дуже хотілося затриматися тут. Дійсно закохалася у це місто, зачарувалась ним. Але чудово розуміла, що і Женя має повертатися. Та й робота кликала, не можна псувати собі репутацію і клієнтів підводити перед самими святами.

– Не хвилюйся, я скоро тебе знову сюди привезу, – бачачи, з яким сумом вона дивиться з вікна готельного номера в суботу ввечері, пообіцяв Женя, міцно її обійнявши. Сів поруч із нею на широке кам'яне підвіконня.

Міла опустила свої руки поверх його рук. Притулилася міцно до його плеча потилицею. Вони збиралися їхати завтра вранці. Планували заїхати ненадовго до батьків Жені та засвітло повернутися до столиці. Зрештою, Жені ще в офіс із самого ранку в понеділок їхати.

– Тут усе так чарівно, – милуючись снігом, що сипав, вкриваючи камʼяні тротуари та дорогу, вихрував між старими будинками, залітаючи у вузькі вулички з вітром, зітхнула вона. – Я навіть у казку «Снігова королева» готова повірити. Ніби з такого вікна Герда і спостерігала з Каєм за хуртовиною.

– Це ти – справжня казка, – усміхнувся Женя, притулившись губами до її скроні.

 Саме знайомство з батьками Жені пройшло трохи сумбурно та наскоком. Вони заїхали до них у приміське селище з самого ранку в неділю. Було видно, що рідні вже введені в курс особи Міли. Може, самим Женею, а мабуть, ще й дядьком Льошею. І загалом налаштовані дуже позитивно. 

 Але вона все одно дуже бентежилася і нервувала, не знаючи, куди подіти руки і як поводитися. Через слово не розуміла те, що говорила мати Жені, оскільки не знала місцевої говірки та особливостей назв, які Женя намагався відразу по ходу їй пояснювати. І бентежилася ще більше, бачачи, що й сама мати Жені нервує через це. Батько ж, дуже схожий на сина, або, навпаки, переважно стримано посміхався, розпитуючи більше Мілу про те, чим вона займається, або ж цікавився про враження від міста, та й як, у принципі, із їхнім сином познайомилася.

 Вони ледве зуміли відмовитися від обіду, нагадуючи про майбутню дорогу. Хоча їх все одно посадили за стіл і «під каву» нагодували так, що Міла ледве дихати могла, але здавалося незручним не спробувати все, що пропонувала господиня. Видно було, що мама Жені старалася і готувалася до цієї зустрічі.

 Самому ж Жені раз у раз дорікали тим, що зовсім забув про рідних, приїжджає рідко, дзвонить ще рідше. Весь у роботі. А він відмовлявся і нагадував, що завжди готовий відповісти та поговорити, якщо батьки самі його номер наберуть. Але просто відчувалося, що це все говорилося з любов'ю і щирою прихильністю, їхні теплі стосунки так явно були присутні й в словах, і в обіймах, і в самому цьому будинку, що дивитися і бути серед цього – одне задоволення. Міла під кінець навіть трохи розслабилася.

 Проводячи їх до машини, мати Жені наполегливо запросила її приїжджати ще й зупинятися в них, а не в готелі. На що Міла відповісти просто не встигла.

– Приїдемо, мамо. Обов'язково, – за обох пообіцяв Женя, цілуючи матір у щоку. Підморгнув при цьому Мілі, мабуть, помітивши її розгубленість. – І у вас погостюємо, та й у мене квартира є, настав час уже ремонт там зробити. Хотілося б Милі все в місті показати, а не тільки відгодувати, – натякаючи на щедрий стіл, мабуть, весело підчепив він матір.

– Нічого, їй поїсти не завадить, – не погодилася мати з думкою сина. – А ремонт, справа нешвидка, тут треба з розумом все зробити, поки ж – у нас місця вистачає, – ще раз натякнула вона.

 Тож і Міла не втрималася, широко посміхнулася, погодившись на запрошення. Відчувалося, що батьки Жені дуже добрі та щирі люди. І прості. Дуже несхожі на її власних, при яких навіть їй завжди доводилося «тримати рівень і обличчя». А тут самою собою було не так і страшно опинитися.

– Можна питання, Женю? – звернулася вона до нього, коли вони вже далеко від'їхали від міста. Відвела погляд від краєвидів за вікном і уважно вдивилась у нього. – Можеш не відповідати, якщо не захочеш, – поспішила запевнити, припускаючи, що таке може статися.

Він на мить здивовано глянув у її бік, кивнув, повернувшись до дороги.

– Звичайно можна, Міло, що ти таке вигадала?

– Чому ти розлучився? – все-таки, відчуваючи певне хвилювання, спитала вона. – Я зрозуміти не можу, як від такої людини, як ти – піти можна? Як розлучитися? Мені за тебе руками та ногами триматись хочеться. І сім'я у тебе – чудова. Чесно, з моєї навіть не порівняти. Я не розумію, – вона розвела руками.

 Він усміхнувся, попри її побоювання, що може бути незадоволеним або вважати її інтерес недоречним.

– Знаєш, напевно, не завжди має бути щось жахливе у стосунках. Або скандал, наприклад. Та й ми всі, мабуть, як і книги, не кожному можемо ідеально підходити. Тобто, комусь «шедевр», а для когось – «сміття», або «мимо», не зачіпає взагалі. Так і з людьми у стосунках мені здається. – Женя задумливо глянув у її бік і розтер потилицю однією рукою. – Думаю, ми просто не збіглися з Вірою. Побралися в університеті. Довго зустрічалися, до речі, майже три роки, але якось набігами, поміж справ, серед інших занять. Потім почали жити разом. А при цьому – і не впізнали один одного до ладу, на мою думку. Потім я в роботу поринув, із хлопцями почали фірму створювати, ще менше часу з нею проводив. Вона ж інакше собі все це уявляла. Ну я вже якось говорив, – Женя зітхнув, напевно, все ж таки не відчуваючи приємних емоції від розмови. – Ми просто різні з нею у всьому виявилися: у розумінні, в оцінці подій, у тому, що важливо по життю. Або стали різними, так мало спілкуючись, не можу зараз точно сказати. У нас кожна розмова на сварку перетворювалася, на якісь претензії та закиди. Іноді мені починало здаватися, що я справді все роблю не так. Тільки коли дивився на сім'ю Кирила, друга та партнера, тоді й бачив, що й інакше буває, і дружина його підтримує, допомагає. А Віра так не могла. Їй результат був потрібен моментально. І гроші вільні, достаток. Про те, як я їх заробляв і скільки для цього робив, їй знати було нецікаво. Власне, простота моїх батьків її теж трохи напружувала. Віра сама зі столиці, там народилася і виросла, не дуже любила їздити зі мною до рідних, воліла залишатися вдома. Думаю, ми просто поспішили зробити те, що нібито мали, знаєш. Всі довкола твердили, що треба одружуватися, у такому віці пора сім'ю заводити. Так заведено. Ось і схопилися за того, кого знали, не знаючи особливо, чи будемо щасливі разом, чи ні. Все-таки зустрічатися в університеті – це одне, а жити разом вже по-дорослому, так би мовити, зовсім інше. Якось так.