Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

десяток, ні, Ракша, перебільшення. І він чогось думає про генерала, про своє справжнє прізвище, а не якогось там вітчима, що гуцикав на своїй вантажівці, стане біля хати і сигналить, щоб мати його, Ракші, зустрічала. І генерал привіз Ракшу як сучого сина в столицю, здав у ментовську академію, а потім кілька геройських вчинків, ага, все тій-топ, путьом, — за десять років доскочив чину полковника. Оце скочив. Тут не тільки про щасливу судьбу увіруєш, а можна вляпатися в таку халепу, що і маєш. За вузеньким, але чистим шклом коридорного вікна розлючений Нижник дає раз по раз під гузно пану Чіпу. Пан Чіп відскакує, як гумовий дитячий м'ячик, знову невідомою силою притягується до Нижника, що природа вклала зрадливо у відповідні місця, тобто гузно, — але все огинаючись, лебенячись, до Нижника. Розперезалися, як хрещатинські пойди, дивись переграють. Спекота, спрага залазить змієм у груди. Залазить і лежить там спокійно. Треба попросити чогось випити. Інакше поїду до лікарші, і все тут. Хана усім. Хана, скоро сонце вам на голови, усім підарюгам на голови, щоб лишили мене в покої. Нижник розмахує руками і біжить зайцем до Макдональдса. Там у нього любка. Цирк з педиками закінчився. Пан Чіп буде імітувати самогубство. Істерика і плач вдовиці. Так повторюється щодня. Пан Чіп зманює Нижника, а той не дається. Виховання і досвід.

Зараз зовсім пропадуть звуки. Двері прочиняються і він заходить у затишок. Строгий і величавий. Він наче востаннє бачить, як на широкому чистому небі висить срібляста комаха літака. Ракша вкотре, обридаючи собі, що щось в історії його життя перемінилося: перед ним гладкі і чисті поверхні столів, широке ліжко з тонкою повстяною ковдрою, яскрава біла кухня, книги, дуже багато списаних сторінок, що чомусь напевне-таки вчать, або як тяжко і мудро жити у цьому світі. Цікаво, де тут бар, якщо такий існує в цьому помешканні. Повинен існувати, бути, милий, рідний, з пляшками, нехай з бабськими лікерами чи розбавленим джин-тоніком, але щось-таки знайдеться, ну, те, чим вони спини розтирають, настояне на бузкові чи бузині, — пробки з довбехи вилітають. її яскраві розводи, її очей каміння, поцуплене в Луврі або в Палаті, легка її рука на його тяжкій, налитій роками, кров'ю і смертю. Як глас народу, що мирно здихає і не здохне дві тисячі років разом з паном Чіпом і Нижником. Вляпався ти, Ракша. Вона все робить як недосвічена жінка. Або закохана. На останньому спека в'їдається ще дужче у груди колишньому полковникові. Ага, ось і дорогоцінний нектар, іноді вона сама перекидає келишок. Він робить знак, зовсім німий знак, і вона дозволяє. Він спокійно, пропихаючи тертушкою горла слину, наливає. Життя знову повертається зі швидкістю ярмаркового балагана. Розкидані папери, щітка для одягу, плюшевий ведмідь, пам'ять школи, пам'ять класу десятого «А», «Б», «В» і так до безкінечності. Альбом спогадів. Яскраві світлини. Рано для сантиментів, рано для спогадів. Ілюзія початку.

Вже коли вона висушувала волосся, барбарисові свої зарості, закутана у тепло пухнастого рушника, все одно далека, він звіддалеку чужого світу пам'ятав, несподівано для себе, її пухкі, зігнуті в колінах ноги, як швидко збігали шерстяні брюки по струнких ногах, довгих і пружких, мармурово-білих, з рожевим відливом, свіжих та живих, а потім він брав її з нахрапом звіра, наче соромлячись за все те, чого у нього не було, не могло бути, і вже десь посередині, коли вона взагалі закинула безумно голову, щось говорила, як у гарячці, розпеченими губами, Вітька Ракша зробився несподівано ніжним, що аж зникли запахи, нічого навіть не хотілося, а просто привалило заступити, недавно таку впевнену, а зараз безпомічну, і відразу і чарівну, як холодна осінь, і те, що все повідчував, прочував Ракша зранку. Як не було нудних сцен умовляння, з роздяганням, відвертанням обличчя до стіни, щоб розщібнути ліфчик, принаймні так, від першого знайомства, робила лікарша, полюбляла, і вже внизу давно мокра, коли він знімав. Потім тлумисько стулених ніг. М'яка вхожена шкіра, з округлим, золотавим засмагом, красива спина. Більше він нічого не хотів пам'ятати. Ракша лежить у китайському, з драконами халаті, полизькує сдабеньке винце, і йому нічого не хочеться, тільки дивитися бездумно, як вона, закутана в рожевого рушника, приборкує буйство свого кучерявого волосся. Що їй такого замолодить? Підійти до вікна, глянути, що там робить Нижник, якщо він вже виповз з Макдональдса нажертий, як свинячий кендюх. І сказати, що у Нижника гармошкою пузо, він сам у громадській лазні бачив; або он там, три дні тому, через дорогу, на сліпому повороті, де нічого і нікого немає, бо смерть вилизує всіх, хто ширше вух розкриває рота, збили «мерседесом» жінку. Там зараз ожило, а собаки никають невідомо з яких причин. Вона скидає рушника, і йому перехоплює горлянку, тобто дихання. Ракша думає, що йому або поталанило, або він вляпався раз і назавжди, і життя його перестало вертітися яскравим ацетоновим диском, з якоїсь миті воно перетворилося на тир, на ляльковий театр, де справді можуть влучити в голову, якщо не будеш розкривати рота ширше чужих вух.

— Мені збиратися?

— Почекай, але… якщо тобі неприємно… Може, ти подумаєш…

— Нічого не подумаю. Я мало думаю. Ти зробила поганий вибір.

Але він знову взяв її, як стерво, майже як лікаршу, але з любов'ю, наче переламався десь посередині. І чим більше він усвідомлював залежність від цієї жінки, тим більше йому хотілося з нею, в ній, і ще будь-де, і що завгодно. Але Ракша промовчав: слухав, як вона дихає у нього на грудях. Потім дощ: шарудіння вітру, налитого тугими яблуками, наче радістю перших дитячих калюж сечі і солодких засраних штанців — благо, добре, благо, виховання, — стріловидні удари пласкими чорними дахами: вимиті бетонні плити, темніють, набухають калюжі, як тобі скопичуються роки, запах матіоли, крики дітвори, веселе ревище народу, від невідомості, куди примостити готовий до дії прибор, і шемротіння води, знову капелюшки дахів, стьобаки свинцеві на шибці, на стінах сусіднього дому. Вони сплять, наче двоє у човні, відносячись підводними кошмарами дійсності, видячи у снах недоладно однакове і красиве. Блін, скопититися можна.

Ракша прокинувся першим і чекав, що зараз вона істерично підніме крик. Такі бувають ненормальні: зачухається між ногами, вихопить мужика, а потім назадки. Але вона благодушно мовчала. І Ракші теж не до цього, бо знову йому снився Китаєць, майже, сволочуга, як живий, хоча він ніколи не шкодував, що пристрелив цю сучару, але чого він снився раз у раз, в самих непривабних, значить, непотрібних ситуаціях, хоча