Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

твій…» — І Ракша йде алейкою, що піниться сонцем. Тільки зараз він бачить, що жінка махає рукою, стримано, наче боїться, потім упевненіше, забуваючи про виховання. Червоніє від сорому, але продовжує. Пахне осінніми яблуками. Потім знову її парфуми. Він зупиняється, напівзігнутий, і дивиться через плече, а сам як побитий пес.

— Ви мене? Ага. Значить повторюю: правда, гарна погода? Ага… Тільки не для мене. Для мене вона однакова. І ше: на дощ щось подібне? Я запитую вас: чи буде дощ? Ні? Значить, у мене точно біла гарячка.

Вони, видно, обидва чують кроки одне одного, як шурхотить одяг. Вона скидає руку, наче хоче застерегти від чогось.

— Перестаньте. Це вам не личить, — тихо говорить. — Давайте трохи пройдемося.

— Вам не соромно? Ага, значить у вас до мене справа.

— Ні. Якщо справа, то… Зовсім пусте.

— Так. Великосвітська розмова. Може, давайте продовжимо десь зовсім у іншому… е-е-е місці… Кава там… Коньяк, — Ракша говорить, але з неприхованим соромом згадує, що у кишені у нього порожньо: прощай, судьба. Потім він заговорив, і чим більше він говорив, то доходило, що верзе він дурниці. До Нижника підійшов пан Чіп. Він соціаліст, але любив, коли його називають паном. Поклав на стіл купюру і підсуває великим пальцем, кривулястим, з ребристим, але вхоженим нігтем.

— Ходімо звідси. — Вона надіває сонцезахисні окуляри на перенісся гарної форми. Чому вона їх раніш, якогось хріна, не одягала? Оливкові тіні лягають на обличчя, темні брижі, майже як на воді, пропливають тихими закутами, знімаючи ледве чутне шарудіння, ледь вловимий крик минулого: Нижник розпачливо розводить руками, зараз подібний на міма, нагадує Ракші, що пора закруглятися, тре пучками, мовляв бабло тягни з дурепи, бо він за хвилину-другу відчалить. А над ними зелене небо. Майже пляшкового кольору. Ракша продовжує невпевнено ступати, наче хто лощину в одну хвилину перетворив на нужник. Нижник заливається могутнім контральто. Кілька куцоногих іноземців аплодують. У пана Чіпа обвисають штани дитячим прапором, зад у нього маленький і міцний як яблуко, мрія усіх упосліджених педріл, що пхаються у туалеті в Шевченківському парку, що на Льва Толстого. Вони збираються гуртом, у цілі стада, з сльозливими від хлорки очима, ставлять вартового, на самому вході, щоб він підсвічував запальничкою, якщо хто прийде, то світить в обличчя. Іноді, може навіть частіше, потрапляє їм по рогах і проміж. Так і без очей можна лишитися. Майже механічно, із швидкістю випарювання горілчаного ацетону, бовкаючи незнайомці непотрібні зовсім речі, він думав, чи пертися йому на Чоколівку, розумно прораховуючи, що з цією нічого не вийде, ані в перший день, ані в другий, ані… взагалі не дасть, то ліпше по-падлючому вициганити десятку і відпочити, хоча б сьогодні, від Нижника, або не їхати до лікарші. За спинами колисалося, вибухало сонце у начищених вітринах. Запах чогось? Погано, Ракша, що ти не вмієш говорити по-культурному. Хоча бабуся колись вчила. Поганий з тебе був мент, Ракша. Це самозаспокоєння, — навпаки: лютий ти, як пес, був, Ракша. Горілчаний ацетон вивітрюється, голову хилитає, як буй на хвилях Дніпра. Але тут замішане щось більше. Так, щонайменше масонський чи масадовський заколот, з реанімованим трупом Брежнєва на чолі з спецслужбами. Хай займаються. Ага. В роті пересохло і гидко, терпко, як на душі у емігранта останнього покоління: не ждали, а ми приперлися, нате вам. У срібній вітрині чорні плями відображення: трохи повіддалік, на лавці, стиснуті відчаєм знайти прихисток, роблять тільки відомі їм знаки дві лесбійки. А забирай вас, тільки зустрінеш нормальну людину — пруть у всі діри. Скільки вас-то тут, на цьому клаптику? Одна, щоправда, сказати нічого, надто гарна, їй швидше просто цікаво, аж доти, доки це не вітреться у всі пори паскудною звичкою, а потім: петля, божевільня або щасливе блукання у власному безумстві; наприкінці життя такі кидаються у праведність трусять сивими головами і строчать мемуари. Вона навіть більше ніж вродлива: темні очі, тонка осина талія, ноги визирають довгущі, що їх жодна сукня не приховає, чорна, з цупким волоссям в бріоліні, хлопчача зачіска, оливковий атлас шкіри. Мабуть, жидівка. Друга, інша, опецькувата і зла, з трикутними вушками, підсмикнутими по-тваринячому догори, рідкими зубами, — все курить ментолові цигарочки або ремиґає жвачку. Ось вона, спокусниця, паранойний салатний відблиск, тіні ямами під очима, незадовлена пристрасть, повна вигрібна яма соложавої до жовчі похоті. Одягнена занадто дорого, занадто модно. Мінімум обидві теледіви. Одна з них точно. Песик невідомої породи, модно пострижений, вигинається біля вродливої, щулить живо темні очки. Ракша зупиняється. Алеєю бредуть, як сонні, з собакими, то убільшки як теля, то кошачого росточку, десятків зо два юних створінь. Примружує око, наче прицілючись. Горілка вивітрилася з голови, стріляє у скронях.

— Ну, що ви хочете… Це я так кремпуюсь.

Ось вони… вони відчувають на рівні прибора, і всіма святими пливуть зі своїми смердючими песиками, засраними їхніми ж песиками полями, вишукують очима майбутню жертву, свою трагедію, бо тати з мамами знайшли рівню, і вони свідомі цього, але очі шукають свою трагедію, їх ще можна розрізнити, — з цією інше діло, зовсім туге, навіть непотрібне, навіть лячно дивитися: колір очей то фіолетовий, як перед дощем, то зелений, як скло, як прибій, глибина і таке інше, вся та муть, якої в школі він не хотів учити. Все оте хотілося вирядити в одне речення Ракші, але по-інакшому, по-культурному, по-інтелігентному.

Жовтий колодязь ліфту шурхотить звично траверсами, її одягом, тріщить електризоване волосся; її волосся, вогненно-руде, кільцями на плечі, на руки, на його коверкотове пальто, притрушене лупою, і Ракша розуміє, а здебільше здогадується, щось-таки відбувається для нього незвичне, невідоме, і тому уперто пружить сірі півкулі, намагаючись згадати, що йому снилося, що він думав зранку, коли вперше побачив її, чи перед тим. І сумління відповіло: про півлітри, як лохонути краще Нижника. Коли минули його поверх, то він тільки тяжко зітхнув. На майданчику стояв і похитувався. Крізь маленьке віконечко видно хмари, сонцем залиту площину, як хто розлив жовтки широкими масивними плитами, а сонце котиться за хмарами, втрачаючи посекундно величаве своє тепло, з гірким присмаком пекла. Цікаво, що скаже енергонагляд з такого от питання, як вигасле сонце, померзнуть бідолаги, — жартує про себе Ракша, а сам давить фасон та ковтає терпку слину. Непорядок, отак котитися і підсвічувати усім підряд, і ментам, і підарам, і генералам, і президентам. Він гикає, легенько, решта провалюється в його утробу, і, щоб жінка не бачила, витирає рукавом рота, а вона говорить, не обертаючись, клацають замки, гримлять двері. їх з