Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

У корчмі було напівтемно, й Заремба не відразу розпізнав писаря, що стовбичив біля буфета. Огрядна перестигла блондинка, яка чимось нагадувала дівицю на вивісці, наливала горілку в чарку, що стояла на підносі. Вона недовірливо, але з кокетством глипнула на незнайомого мужчину.

— Добрий день, пані Нелю! — скидаючи кепку й притискаючи руку до грудей, галантно вклонився Заремба. — Прошу вибачення за ранній візит, але мені треба сказати кілька слів панові Стахурському, якщо, звичайно, пан Стахурський не відмовиться випити зі мною для знайомства чарочку й закусити найкращим з того, що знайдеться в чарівної пані Нелі.

Ця тирада супроводжувалася сліпучими усмішками, поклонами, розшаркуванням, широкими жестами. Заремба чудово грав роль “шляхетного” красномовця, такого собі улюбленця вишуканої провінціальної публіки.

Сподіваюся, в пані Нелі, — продовжував він так само галантно, — знайдеться для нас затишний куточок, де б ніхто не заважав нашій розмові з паном писарем. Я, звичайно, не маю на увазі пані Нелю, товариство якої для нас буде тільки прикрасою.

Невідомо, що справило більше враження на господиню корчми та писаря — красномовність незнайомця чи видобуті ним з туго набитого гаманця рейхсмарки, але обоє вони дивилися на Зарембу з явною прихильністю. Пані Неля відразу ж відвела гостей у відгороджену дощаною переділкою кабіну й засвітила там свічку.

— Коньяк знайдеться? — запитав Заремба, цілуючи ручку господині. — Ціна не має значення. Тільки він має бути справжній. Ерзаци хай інші п’ють. І яку-небудь інтелігентну закусочку.

— Пані Нелі не треба багато говорити… — посварилася товстеньким пальчиком господиня й швидко подріботіла до буфета.

Заремба подивився їй услід, потім, піднісши палець до вуст, нагнувся до писаря, що сидів навпроти за столиком і не зводив з нього цікавих насторожених очей.

— Пане Стахурський, я приїхав з Кракова. Більше нічого не скажу панові про себе. З Кракова — цього досить. І лише одне питання: пана Стахурського цікавлять камінчики?

— Для запальничок? — з помітним розчаруванням запитав поліцейський писар. (Камінці для запальничок були дефіцитним товаром і цінилися дуже високо, але все ж спекуляція ними не обіцяла великого зиску).

Заремба глянув на співрозмовника з таким жалем, начеб у нього раптом виник сумнів щодо розумових здібностей пана писаря.

— Що?! За кого ви мене маєте? Йдеться про дорогоцінні камінці. Я питаю: пана цікавлять діаманти й долари, тверді й м’які? Я маю на увазі велику суму…

Щоб ще більше приголомшити писаря, Заремба недбалим жестом дістав із кишені масивний золочений портсигар, клацнув пружинкою, відчиняючи кришку, й простяг його своєму співбесідникові.

— Пан палить? Прошу. Болгарські сигарети, люкс!

Капітан Сіровол знав, кого посилати на завдання. Солідний вигляд незнайомця, його манери, туго набитий рейхсмарками гаманець і золотий блиск портсигара буквально загіпнотизували Стахурського. З кожною миттю уява писаря розпалювалась. Багатство десь тут! Недарма ж людина приїхала з Кракова в Кружно. Очевидно, незнайомцеві потрібен помічник, співучасник. Якщо так, то головне — не продешевити, відразу ж зажадати добрячий куш. А може, це звичайний пройдисвіт, який хоче під виглядом діамантів продати звичайні шматочки скла?..

— Ви хотіли б знайти покупця?

Заремба кинув на писаря нищівний погляд.

— У вашому Кружно нема покупців, які могли б придбати мої камінчики хоча б за половину їх вартості, — сказав він, гордовито підносячи голову. — Але коштовності й валюта можуть опинитися в наших руках, якщо ми підемо на невеликий, просто-таки зовсім незначний ризик.

Почувши кроки за переділкою, Заремба підморгнув писареві й додав, наче продовжуючи розмову:

— Йдеться про папери, що їх, як ви розумієте, не так уже й важко розшукати. Звичайно, спадщина невелика. Сам би я не став з цим дріб’язком навіть морочитися, але сестра — вдова, троє дітей… Ви розумієте, пане Стахурський!.. О, ви чарівна, пані Нелю!

Господиня справді не пошкодувала своїх запасів для багатого й, видно, щедрого відвідувача — на таці стояла пляшка французького коньяку, тарілочки з різноманітними закусками. Сказавши Стахурському, що про справи вони поговорять пізніше, Заремба запросив пані Нелю випити з ними чарочку й, щоб помучити писаря, якого жерла нетерплячка цікавості, кілька хвилин потратив на компліменти господині закладу, яка просто мліла від задоволення.

Коли пані Неля залишила їх, Стахурський нетерпляче облизав губи й запитав:

— Де все це?

— Тут… — зігнавши люб’язну усмішечку з обличчя, суворо відповів Заремба. — Мені точно відомо, що один з мешканців Кружно переховує єврея-ювеліра, який зберігає дорогоцінності м валюту найбагатших євреїв Варшави. Запитання — потім. А зараз я хочу знати: в принципі ви згодні мені допомогти? Вся здобич — навпіл. Ви лише посприяєте мені з виїздом звідси. То як?

— Я згоден, — квапливо кивнув головою пан Стахурський.

— Не поспішайте! — застережливо підніс руку Заремба. — Вам треба все зважити. Успіх нашої справи залежить від рішучості в діях і дотримання цілковитої таємниці. Якщо німці хоч щось довідаються про коштовності… Гадаю, ви все розумієте, пане Стахурський? Німці не люблять ділитися золотом, що потрапляє їм до рук, і вміють усувати конкурентів. Була людина — нема людини. Ви мене зрозуміли, пане Стахурський?

— Я ж сказав… — засовався на стільці писар. — Я розумію…

— Прошу ще раз підтвердити.

— Я згоден, можете на мене покластися. Слово гонору!

— Тоді не будемо гайнувати часу, — рішуче промовив Заремба, підводячись з-за столу.

За кілька хвилин вони вийшли з корчми. Обличчя Заремби від випитого коньяку розчервонілося і сяяло від задоволення, писар, навпаки, був блідий і нервово покусував губи. Вони відразу ж звернули ліворуч на вулицю, що вела до північної околиці містечка, й тут Заремба помітив у натовпі Пивовара, що подавав йому якісь застережливі знаки. Заремба мовби ненароком озирнувся й побачив двох поліцаїв, що йшли