Читати книгу - "Порожня труна"

— Амелі, невже страшний зміст цього листа не справив на вас ніякого враження?

Жінка дивилася перед себе променистим і водночас відсутнім поглядом. Коли вона заговорила, голос її був сповнений глибокої віри.

— Себастяне, мій син живий, я впевнена в цьому. І маю передчуття, а материнське передчуття ніколи не обманює. Він зник з ферми, де ти його влаштував. Його викрав мій чоловік. Він заволодів хлопчиком. Я боялась цього, не наважувалась у це повірити ще якусь мить тому. Тепер я впевнена, докази, які я маю, точно співвідносяться з датою зникнення Убера, зазначеною в листі.

— Які це докази? — запитав Себастян.

Амелі полегшено зітхнула і, тремтячи від радості, почала розповідати:

— Я знаю, бо вже два дні підслуховую за дверима потаємних кімнат, куди мені заборонено входити. Я чула, як він там розмовляв з кимось, чула чийсь чистий, ніжний, молодий голос, він по-дитячому щебече, як щебетав мій маленький Убер! — Тут Амелі охопила руками шию коханця й зашепотіла: — Ох! Тепер я почуваю себе сильною і рішучою, я знову разом із чоловіком, якого кохаю і з яким знайду дитину, народжену нашим коханням. Мою дитину, нашу дитину викрав цей ниций Поль Дроп з метою, про яку я ще не здогадуюсь, але яка, певно, страшна. Проте я скажу тобі: коли ми, батько й мати, об'єднаємо наші зусилля, то станемо такими могутніми, що ніхто у світі не зможе нам перешкодити дізнатися, що сталося з Убером, і повернути собі нашу дитину!

— Ви почуваєте себе краще?

Пацієнтка, до якої звертався доктор Поль Дроп, нічого не сказала. Її губи тільки ворухнулись, а повіки з довгими шовковистими віями опустилися на великі очі. Це означало ствердну відповідь і порадувало лікаря. Його обличчя оживилось, і він упівголоса мовив:

— Я сподівався на покращання і щасливий дізнатися про це від вас самої. Він торкнувся плеча пацієнтки, яка лежала на залізному ліжку.

— А тут ще болить?

Знову ані слова, але Поль Дроп дістав відповідь. Пацієнтка легенько ворухнула губами й тричі підвела й опустила повіки. Втішений професор заперечив:

— Ні, ні! Перелом гоїться добре, і навіть те, що ви відчуваєте біль, є найкращим доказом вашого видужання.

Він давно вже сидів біля пацієнтки, тож витягнув годинника з кишеньки й глянув, котра година. Виходячи з палати, він на мить завагався, неначе зважуючи, говорити чи ні про те, що в нього на думці. Зрештою, таки зважився й повернувся до ліжка пацієнтки, з якою щойно розмовляв упівголоса, а вона йому відповідала знаками.

Глянувши на неї, професор знову був захоплений надзвичайною красою страдниці. Її обличчя, певна річ, було бліде і змарніле, як у кожної хворої, проте риси його були напрочуд чіткі й чисті, а шкіра мала б чудовий відтінок, якби хоч трішки крові прилило до щік. У неї були прегарні, глибокі й виразисті очі, а золотисте з відблиском волосся дивно контрастувало зі сніжною білістю подушок і простирадел.

Хірург мимоволі завмер, милуючись цією красою, яка в ореолі стражденності зворушувала ще більше. Йому видавалося неприпустимим, що мучиться така юна, чиста, незіпсована дівчина. Переконано, тоном, повним надії, він повторив:

— Ви видужаєте. Клянуся вам, скоро ви будете здорова, — і лише після цих слів наважився висловити думку, яка змусила його повернутися; він пильно подивився на пацієнтку й сказав: — Я сподіваюсь, через кілька днів ви будете в змозі прийняти…

Тут він затнувся. Двері палати прочинились і на порозі з'явилася мадемуазель Данієль, яка зробила професорові знак рукою. Він покинув хвору й підійшов до старшої медсестри.

Данієль зачинила двері, які виходили з палати в коридор, пройшла з професором аж на сходи і таємничим голосом, бо не хотіла, щоб її почув хтось із персоналу, що проходив коридором, сказала:

— Унизу в приймальні сидить той добродій, який привіз до нас цю пацієнтку, він наполягає, щоб ви прийняли його, пане професор. Я нічого не сказала, не порадившись з вами. Може, передати йому від вашого імені, що хвора почувається краще?

Поль Дроп спочатку, здавалося, був дуже роздратований вторгненням Данієль до палати і, мабуть, замірявся вже дорікнути їй за це, але, подумавши, стримався. Ба більше, те, що йому сказала старша медсестра, стурбувало його, але не розгнівало. Він заявив їй — У мене мало часу, зараз за чверть одинадцята, мене чекають о пів на першу. Я спущусь униз до цього добродія, сходіть попередьте його, що я буду за хвилину.

Мадемуазель Данієль вклонилася й пішла, промимривши упівголоса:

— Цьому добродієві пощастило, професор погоджується балакати не з усіма, й найчастіше для відвідувачів велика честь почути від нього кілька слів.

Справді, професор Поль Дроп нічим не відрізнявся від своїх колег-хірургів, які з розрахунку, байдужості чи, може, не знаючи, що казати, вічно напускали на себе заклопотаний вигляд і вдавали, що не мають вільної хвилини, аби кількома словами втішити й розрадити засмучену родину чи занепокоєних друзів, які домагаються хоч якої звістки про долю дорогої для них людини. Та й у більшості випадків, зробивши операцію, професор Поль Дроп не звертав більше на пацієнта анінайменшої уваги.

— Це справа лікарів, — заявляв він, — виходжувати хворого. — І додавав фразу, яка вже стала легендарною. — Було б шкода, якби медицина виявилася безсилою поставити його на ноги, тому що як хірург я зробив усе потрібне, й операція була напрочуд вдала.

Данієль зійшла до половини сходів, коли почула, що її кличуть. То був голос хірурга.

— Слухаю, пане професор…

Вона зупинилася, підвела голову й побачила, що Поль Дроп нахилився до неї через поручні, й почула, як він тихо їй сказав:

— Коли я зайду до приймальні, замкніть двері, поки ми скінчимо бесіду. Я не хочу, щоб мене хтось турбував, коли я розмовлятиму з цим добродієм.