Читати книгу - "Порожня труна"

мовив він. — Ти маєш підстави дратуватися, гніватися, казати мені всі ці речі. Я вважав би себе справжнім уособленням егоїзму та байдужості, якби був таким, яким я тобі здаюся. Я дійсно не сподівався тебе побачити годину тому, але це неправда, що я залишився незворушним, спокійним, коли ти говорила про нашого сина. Послухай, Амелі, я розповім тобі зараз дещо таке, про що ти і не підозрювала. Ти зрозумієш, що іноді батьківське почуття може так оволодіти людиною, що вона забуде про все на світі. Ти дізнаєшся про таке, що змусить тебе заціпеніти від жаху і, може, навіть викличе ненависть до мене… Але може статись і так, що ти мене пробачиш, схвалиш мої дії, погодишся повернутися до мене чи, було б краще сказати, знову станеш тією, ким була для мене, тобі стане ясно, що ми вже давно повинні стати чоловіком і дружиною.

— Себастяне! — скрикнула жінка. — Про що ж ти хочеш мені розповісти?

— Про велике щастя, Амелі… Тривожні материнські передчуття не обманули тебе… Послухай, півтора роки тому, в тому ж вагоні, разом з твоїм | чоловіком і маленьким Убером їхав ще один пасажир, який, випадково зустрівши їх, став стежити за ними… Цей чоловік не міг відірвати очей від малого Убера, риси обличчя якого так нагадували йому риси матері того хлопчика. Потім, як тобі добре відомо, сталася катастрофа, страшна драма, яка посіяла смерть, безладдя, жах, страшна пригода, після якої твій чоловік не знайшов дитини, яку ти йому довірила. Що ж, Амелі, сталося з Убером? Зараз я тобі розповім.

Слухаючи його, жінка в знемозі впала у крісло, задихаючись, вона промовила голосом, повним смутку й тривоги:

— Так, так, продовжуй… Кажи мені все, не оминай подробиць. Я хочу знати геть усе.

Себастян Перрон повів далі:

— Чоловікові, який з такою ніжністю вдивлявся в Убера під час поїздки, пощастило врятувати малого, коли сталася катастрофа, він схопив його і виніс у поле, виніс його, мов звір, що, сповнившись любові до жертви, рятує її. Адже той чоловік збожеволів від ніжності й відчував до хлопчика, в якому впізнав свого сина, любов, сильнішу над усе.

— Мій син! — заволала Амелі. — Мій син живий, а чоловік, що врятував його від загибелі, від неминучої смерті, це…

Жінка замовкла, бо у двері постукали, і Себастян підвівся, щоб вияснити в чому справа. Прочинивши двері, він побачив свого служника Домініка; той приніс йому запечатаний конверт.

— Що це таке? — сердито спитав суддя. — Я зайнятий.

Але виявилося, що Домінік потурбував його дуже доречно. Служник пояснив:

— Це від того добродія… Що ото приходив до пана голови.

Себастян Перрон зрозумів.

— Маріус, — пробурмотів він.

Схопивши конверт, він зачинив двері і полегшено зітхнув. Він з такою тривогою чекав звістки від того, кого вважав своїм давнім другом дитинства. Нічого не пояснюючи Амелі, він зірвав червону воскову печатку, витягнув лист і прочитав:

«Мій бідолашний друже!

Я провів розслідування, що ти мені доручив; твої побоювання справді мали підставу. Люди, до яких ти мене послав, не догледіли дитину, її в них немає. Ті ж, хто подали скаргу до жандармерії, щоб убезпечити себе від розслідів, твердять, що тут немає їхньої вини. Ти розберешся, коли знатимеш подробиці. В усякому разі, певним є те, що дитини немає на фермі дядька Клемана, а в окрузі говорять, що малий утопився в річці. Я скоро буду в тебе, мій бідолашний друже, щоб підтримати в твоєму горі.

Люблячий тебе

Маріус».

Лист випав з тремтячих пальців Себастяна Перрона, ридання перехопили йому горло, на очі набігли сльози, обличчя так спотворилося, що Амелі зрозуміла — сталася якась біда — і стривожено вигукнула:

— Себастяне, що там стряслося? Мабуть, якесь нещастя. Благаю, скажи мені.

Суддя стояв ошелешений. Він геть змінився, за мить наче постарів на кілька років. Насилу нахилившись, він підібрав листа, якого впустив з рук, і простягнув його жінці.

— Читай.

Щойно Амелі почала читати, як Себастян Перрон вихопив у неї листа.

— Яка ж я тварюка, — пробурмотів він, — коли так несподівано сповіщаю її про це нещастя. — І, ніжно обійнявши Амелі, пролепетав їй на вухо. — Амелі… Амелі… Це кара за наші гріхи, які ми зараз спокутуємо, саме небо не захотіло, щоб дитя нашого грішного кохання могло дарувати нам щастя… Моя бідолашна Амелі… Тепер ти зрозуміла… Це я, не в змозі опиратися бажанню, яке опанувало мною, коли я впізнав свого сина, виростити його для себе, щоб самому володіти ним, урятував його під час катастрофи, а потім уже не міг тобі його віддати. Я влаштував його на одній фермі в Нормандії, в моїх добрих знайомих, дядька і тітки Клеманів, і щоразу, коли в мене випадала вільна хвилина, я їздив, щоб побачитися з маленьким Убером, якого любив усе більше й більше. Він часто говорив мені про тебе, тож я жив твоїм життям, а ти й не могла про це підозрювати. Ох! Які ж то були водночас приємні й гіркі години, що я їх проводив з нашим малюком. Але ось уже два тижні, як я не міг вибратися з Парижа, а мені так хотілося дізнатись, як поживає Убер. Старі Клемани — люди неписьменні, до кого ж мені було звернутися? Щасливий випадок звів мене з давнім товаришем дитинства, от у мене й з'явилася нагода довідатись, як ведеться Уберові у Клеманів. Я сказав цьому товаришу, людині, якій можу довірити всі свої таємниці: «їдь туди, побачиш дитину і розповіси мені, як там справи».

От уже десять днів, як Маріус нічого не давав про себе знати, я розхвилювався. Аж ось приходить цей лист, у якому сповіщається…

Себастян затнувся; він дивився на Амелі; непомітно для нього вона прочитала листа. Їй забило дух, очі блищали; звістка, що її син, певно, втопився, справила на неї якесь дивне враження.

Про що вона думає? Чому не побивається за сином? Він,