Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

На цьому місці Опаликов закашлявся, вибачився перед аудиторією, що щось йому у горлі першить. Якийсь службовець, схожий на птаху-секретаря, тут же з’явився біля трибуни, подав оратору склянку води й одійшов, безшумно переставляючи тонкі ноги і згинаючи їх у колінах під прямим кутом, як цвіркун.

– Так ось, – сказав Опаликов, – мій дядько Григорій Юхимович Гром-Гримейло…

На цьому місці автор вважає за потрібне перервати виступ полковника Опаликова і попередити читача, що розповіді полковника про Григорія Юхимовича Грома-Гримейла і Миколу Михайловича Пржевальського не підтверджені ніякими відомими вченому світу свідченнями і документами і викликають цілком законний сумнів у своїй достовірності. Можливо, полковник був фантазер, можливо, позбувся клепки, цілком імовірно, що хотів набити собі ціну. Чого точно він хотів, ми тепер можемо лише здогадуватися, влаштувати собі, як кажуть нині, піар, але утаїти від читача версію, висловлену полковником, ми не можемо, тому все-таки нехай говорить.

– Так ось, – сказав Опаликов, – мій дядько Григорій Юхимович Гром-Гримейло, побувавши в місцях, пройдених до нього Пржевальським, вивчивши щоденники Миколи Михайловича й опитавши безліч свідків, остаточно переконався, що саме генерал Пржевальський, а не швець Джугашвілі був батьком Сталіна.

– Ну і що? – зірвався на ноги в залі якийсь скуйовджений чолов’яга. – Ну переконався і переконався. Ви ж самі кажете, що це і без вашого дядька було відомо.

– Так, – підтвердив Опаликов, – це було відомо без дядька. Але відкриття дядька полягає в тому, що матір’ю Сталіна була не Кеке Джугашвілі, ні, зовсім не Кеке, а кобила, кобила, кобила, – повторяв він, як зіпсована патефонна платівка, – кобила, кобила, коняка Пржеваль…

Тут лише всі помітили, що з полковником відбувається щось лихе. Він раптом пополотнів як сніг, і це було видно навіть із задніх рядів. На й без того спітнілому лобі з’явилися і покотились донизу великі краплі, обличчя засмикалося, перекосилося в якійсь дивній гримасі, з рота пішла піна, а пальці рук застукотіли по трибуні дрібно-дрібно, наче полковник вибивав дріб на барабані. Потім він ухопився за горло, наче хотів задушити сам себе, і став опускатися за трибуну, наче захотів пограти в піжмурки і сховатися за нею. І раптом вивалився з-за неї убік, і ліг, і завмер. Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Потім у залі здійнявся шум. Усі зірвалися зі своїх місць. Члени президії підбігли до лежачого. Генерал нахилився над ним. Випростався, звернувся до залу із запитанням, чи немає тут лікаря. Одразу не менше трьох, що оголосили себе лікарями, полізли на сцену. Вони нахилилися над бездиханним тілом. Один мацав на шиї пульс, другий ляскав полковника по щоках, третій відтягував повіки. Нарешті старший із трьох, з сивою борідкою, підвівся з колін і, звертаючись до залу, голосно сказав:

– Ця людина мертва.

Багато років по тому, збираючи матеріали для цієї книги, автор порпався в архівах Гуверовського інституту, читав старі газети в бібліотеці американського Конгресу. Перегорнув підшивки і продивився мікроплівки практично усіх солідних тогочасних газет: «Вашингтон пост», «Нью-Йорк таймс», «Таймс», «Гардіан», «Ле Монд» і деяких несолідних, дійшов до цієї історії з виступом і загибеллю полковника Опаликова.

З приводу походження Сталіна всі солідні газети без винятку якщо і згадували про версію, висловлену в доповіді Опаликова, то не інакше як з деякою іронією, пом’якшеною, можливо, фактом загибелі доповідача. Зате вже газети, що їх ми називаємо жовтими (чи бульварними), ті вже потоптались на пропонованій темі і повідомили читачам як незаперечний і безсумнівний факт, що радянський диктатор Сталін був народжений кобилою. Віднайшли навіть десь фотографію коня Пржевальського, порівнювали її з портретом Сталіна і знаходили багато схожості. Стверджували, що в анфас він схожий на татка, а в профіль – на маму.

Ці ж газети, для яких перевірка фактів – справа не обов’язкова, в один голос стверджували, що полковник був отруєний. Ось деякі заголовки: «Смерть перекинчика», «Довгі руки Кремля», «Кремль б’є копитом». За що полковника отруїли і за чиїм завданням, здогадатися було неважко, а ось хто саме отруїв? Згадували, звісно, про чоловіка, схожого на птаха-секретаря, який під час виступу Опаликова підніс йому склянку води. Ким він був, як потрапив за куліси, звідкіля брав воду, куди потому подівся сам, ніхто уявлення не мав, і поліція ні про що не дізналась. Серйозні видання, боячись публікації недостатньо перевірених фактів, повідомили своїх читачів тільки про те, що тіло полковника було піддане розтину групою патологоанатомів на чолі з професором Фішером. За висновком лікарів, смерть настала внаслідок раптового серцевого нападу, що пояснюється хвилюванням, якого загиблий зазнав під час своєї незвичайної доповіді. Зрозуміло, автор цих рядків, будучи людиною вкрай зіпсутою, вірив більше жовтим газетам, ніж червоним чи будь-яким іншим, але у автора, як і в інших зіпсутих людей, ніяких доказів не було до тих самих пір, поки в німецькій «Зюддойче цайтунг» не з’явилося в 1954 році інтерв’ю з радянським шпигуном-перекинчиком з підзаголовком «Я убив Опаликова».

Цей чоловік розповів, як Лаврентій Павлович Берія особисто вручив йому ампулу зі створеною хіміками НКДБ високотоксичною рідиною, що не мала ні кольору, ні смаку, ні запаху, і наказав «убити гадину». Отрута, розчинена у склянці води, викликала негайний параліч серця і тут же зникала, що і ввело в оману патологоанатомів, які робили розтин тіла полковника. Оскільки Опаликова давно не було серед живих і вся ця історія зосталася в туманному минулому, зізнання збіглого шпигуна великого враження ні на кого не справили. Але одна газета все-таки відзначила, що раз Опаликова отруїли під час його сенсаційної розповіді, значить, комусь ця тема була не до шмиги, значить, у ній було щось таке, до чого варто б поставитись з особливою увагою. Але це припущення було зроблене журналістом не надто впевнено. І загалом, уся ця версія якось зависла у повітрі, я також довго в неї не вірив, тобто не в отруєння, а в причину, в те, що кобила могла породити людину, хоча б навіть таку гидотну, якою був покійний генералісимус.

Але яким же було моє здивування… Між іншим, дуже не люблю, можливо, навіть ненавиджу, цей заїжджений-перезаїжджений зворот «яким же було моє здивування», але моє здивування дійсно було таким, що видалося мені непомірним. Воно дістало мене в архіві Гуверовського інституту, де, нагадую, я натрапив на пачку листів невідомо чиїх невідомо кому. Це