Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Раптом із-за куліс вийшли і стали поряд за столом чотири чоловіки: один у формі американського генерала і три в цивільному. Серед цивільних Чонкін насилу упізнав Опаликова, який стояв другим біля генерала. Насилу, бо завжди бачив Опаликова тільки у військовій формі з орденами чи в льотчицькій шкіряній куртці і раніше не міг би собі уявити його в якомусь іншому одязі. У військовому строї він виглядав солідним і крупним мужчиною, а в цивільному – дрібним і незначним. Ті, за столом, витримали хвилинну паузу і сіли, після чого худорлявий мужчина в сірому костюмі, що був ліворуч від Опаликова, знову підвівся і звернувся до залу:

– Панове, зараз перед вами виступить пан Сергій Опаликов, колишній радянський льотчик, полковник, що перелетів, як ви знаєте, на своєму літакові з радянської зони окупації на територію, контрольовану союзними військами. Про що він говоритиме, я не знаю, але сподіваюся, що це буде не нудно. Будь-ласка, полковнику.

Опаликов вийшов з-за столу і став за трибуну. Обличчя його було блідим. Він явно хвилювався, що також здивувало Чонкіна. Чонкін гадав, що такі великі люди ніколи не хвилюються, але Опаликов хвилювався. Мабуть, якби він був у своїй військовій формі з зіркою Героя Радянського Союзу, він хвилювався б менше. Він довго перебирав на трибуні папірці, і у нього, це було видно здалека, руки тремтіли.

– Шановні панове, – розпочав Опаликов, і голос у нього був не командний, як раніш, а тихий і надто вже не військовий. – Ви, очевидно, знаєте, що недавно я на бойовому літакові «Іл-10» разом із солдатом Іваном Чонкіним перелетів з радянської зони окупації Німеччини в американську. Цей факт був багатократно відображений у вашій західній пресі. Деякі бульварні газети, не знайшовши моєму вчинку логічного пояснення, оголосили на весь світ, що я це зробив, тому що моя дружина спала з командуючим нашою повітряною армією генералом Просяним. Це, панове, просто дурня. Моя дружина спала з багатьма, і я спав не з нею однією, і такий жалюгідний привід не міг стати причиною мого драматичного рішення. Зрештою, якщо дружина спить із кимось, простіше змінити дружину, ніж батьківщину.

Це зауваження публіці сподобалося, вона відзначила його подвійними оплесками. Спочатку поаплодували ті, хто розумів російську, а потім решта, діждавшись перекладу.

– Солідні газети, – продовжував Опаликов, – проявили велике розуміння суті справи, цілком справедливо розцінивши мою втечу як політичний акт, як знак мого глибокого розчарування в радянській системі. Я радянську владу дійсно не люблю, тому що в ній під керівництвом Сталіна відбуваються страхітливі злочини проти народу. Але й ця причина не була для мене головною. Головною була таємниця, яку я довго беріг сам, розуміючи, що повинен донести її до людства, інакше я себе зневажатиму. Цю таємницю приблизно десять років тому відкрив мені мій дядько, брат моєї матері, відомий радянський мандрівник, географ, зоолог і ентомолог Григорій Юхимович Гром-Гримейло. Справа у тому, що окрім загальновідомих праць у дядька Гриця були записки, які він вів потай від усіх. Але в 1936 році вони зникли, були викрадені з його сейфа. Дядько страшенно засмутився і злякався. Записки, як він підозрював, потрапили до рук тих, із ким їх він менше за все хотів би ознайомити. Тоді він запросив мене прогулятися по парку і сказав мені: «Сергію, мій рукопис пропав. Якщо він потрапив до рук тих… ти вже дорослий і розумієш, кого маю на увазі… якщо він потрапив до тих, то мені не жити. Але якщо ти коли-небудь потрапиш за кордон, тобто за межі всемогутності тих, кого я маю на увазі, я тебе прошу, після моєї смерті надай по можливості якомога ширшого розголосу тому, що дізнаєшся зараз од мене». Через тиждень після нашої розмови мій дядько помер за загадкових обставин. Я підозрюю, що його отруїли.

Його таємниця виявилася настільки важливою і приголомшливою, що я іще тоді, будучи безвусим юнаком, задумав утечу з концтабору, іменованого Радянським Союзом. Я і в льотчики пішов із розрахунку на те, що колись ця професія допоможе мені перебратися на Захід. І ось нарешті я тут і можу виконати волю покійного дядечка Гриця. Новина, яку я зараз повідомлю, можливо, здасться вам неймовірною і фантастичною. Але я прошу вас, перш ніж ви скажете, що цього не може бути, поміркувати, співставити факти і тоді вже заперечувати чи приймати на віру те, що я вам повідомлю. Але перш за все ось що. Ставлю запитання аудиторії: хто зображений на цих портретах?

Чонкін ще раз поглянув на портрети і сам собі сказав: «Ясно хто, Сталін». Зал негайно зашумів, загудів, хтось десь засміявся, вважаючи питання гумористичним, тому що відповідь була очевидною. Потім почулися розрізнені, ба навіть роздратовані голоси:

– Сталін, Сталін. Звичайно, Сталін.

«Сталін, – повторив про себе Чонкін. – Хто ж іще?»

– Правильно, – одізвався Опаликов. – На лівому портреті зображений дійсно генералісимус Сталін. Але на правому, ви скажете, також Сталін, і помилитесь. Зверніть увагу: на ньому форма не радянського генералісимуса, а царського генерала, і це не жарт художника. Тому що тут зображений, панове, не Сталін, а вчитель мого дядечка Гриця, також відомий мандрівник, географ, зоолог і природознавець генерал Микола Михайлович Пржевальський.

– Невже? – здивувався хтось у залі.

– Не може бути! – вигукнув хтось іще.

– Ще й як може! – одізвався Опаликов. – І не може бути інакше. Скажу вам одразу, панове, що незвичайна схожість Сталіна і Пржевальського деякими людьми помічена давно, тут я ніякої Америки не відкриваю. Давно і багатьма дослідниками висловлено й записано припущення (ви можете знайти його у відповідних публікаціях), що саме російський генерал Пржевальський, а не грузинський швець Джугашвілі є справжнім батьком російського диктатора. Цьому є маса прямих і побічних доказів.

Відомо, що за якийсь час до народження Сталіна генерал Пржевальський побував проїздом у містечку Горі і міг вступити в стосунки з юною горійкою Кеке Джугашвілі (в дівоцтві Геладзе). Однак у цій версії, панове, дещо з дечим не сходиться. Не співпадають дати перебування Пржевальського в Горі з датою народження Сосо Джугашвілі. Має місце різниця приблизно в рік із чимось. Деякі радянські дослідники річну вагітність Кеке пояснювали тим, що таку незвичайну людину, якою є Сталін, виносити за стандартні дев’ять місяців просто неможливо, і природа для генія зробила виняток. Серйозні вчені розуміли, що це дурниця. Розуміли, але не могли знайти відгадки.

А відгадки, хоча вона лежала на поверхні, ніхто, крім