Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

були пошарпані і жовті листки з пошкодженими краями, з’єднані іржавою канцелярською скріпкою, з якимось дивним текстом, написаним кепським почерком і хімічним олівцем, тобто інструментом для писання, про існування якого тепер пам’ятають лише такі старі люди, як я. Букви, колись фіолетові, за час існування рукопису сильно вигоріли і вицвіли. Кому адресувалися ці листи, я так і не вияснив, і відносно автора впевненості немає. Можу припускати, що це був якраз великий наш вчений Гром-Гримейло. Але не здивуюсь, якщо серйозні вчені, скориставшись новітніми способами дослідження, графологією, спектральним аналізом і подібними прийомчиками, доступними сучасній науці, вияснять, що цей рукопис всього-на-всього уміла підробка.

У нас, слава богу, такими підробками нікого не здивуєш. Згадаймо «Слово о полку Ігоревім», «Моління Даниїла Заточника», «Сказання про град Кітєж». Якщо вже ці речі, як стверджують деякі вчені, хтось підробив, то чому б не підробити записки Грома-Гримейла? Тим паче що привід для підробки у того, хто міг би цим зайнятися, був, здогадно, серйознішим, ніж у фальсифікаторів древніх рукописів. Ненависть до тирана могла штовхнути невідомого творця на несусвітні вигадки.

Але якщо це так, то слід зізнатись, що творець володів дуже неабиякою фантазією й талантом. Розповідь його насичена такими подробицями, які, мені здається, просто вигадати неможливо. Якщо все-таки вірити автору і припустити, що це був саме Гром-Гримейло, то слід згадати, що він був молодшим сучасником, послідовником і біографом Миколи Михайловича Пржевальського. Він бував у тих самих місцях, де і Пржевальський, що й описано у згаданих листах. Листи містили (що свідчить на користь їхньої автентичності) багато особистих наукових спостережень автора, які я просто пропущу, а передам тільки те, що мене здивувало.

Описуючи подорож Пржевальського по Монголії й Північно-Західному Китаю, автор робить декілька влучних зауважень стосовно особистості знаменитого мандрівника. Пржевальський, пише він, незважаючи на своє дворянське походження, був людиною прямолінійною, іноді навіть грубою і деспотичною. У колі людей почувався незатишно. Людей свого кола не любив, тому що вони всі, як він стверджував, погрязли в розпусті. Селян, на відміну від більшості своїх сучасників, що начиталися Миколи Некрасова, також не поважав, уважаючи, що всі вони п’янички і ледарі. Освічений він був односторонньо. Захоплювався природничими науками та історією. До музики, живопису і театру був байдужий, оповідань, повістей і романів, а тим паче віршів не читав, жінок украй ненавидів. Тварин любив, але тільки диких. Домашніх, що слугували людині, їли з її рук і покірно підставляли шию під ніж, зневажав. Диких же звірів поважав за їхній вільний і незалежний норов, за те, що самі собі здобувають їжу і не міняють свою свободу на об’їдки зі столу людини. При цьому змолоду відзначався схильністю до романтичного сприйняття дійсності. У дитинстві зачитувався давньогрецькими міфами.

Особливо його вразив міф про існування напівлюдей-напівконей, тобто кентаврів. Його дитячі малюнки присвячені саме цьому породженню фантазії древніх греків. Будучи уже знаменитим мандрівником, географом, зоологом, ентомологом і біс його знає ким іще, він незмінно цікавився проблемами гібридизації живих організмів, перш за все створенням гібрида людини і когось із вищих ссавців, чому присвятив безліч дослідів.

У нас свого часу багато і з перебором твердили про пріоритет вітчизняної науки, про те, що росіяни винайшли усе раніше за інших. Ці твердження були такі нав’язливі, що породили чимало насмішок і прислів’я: «Росія – батьківщина слонів». Доходило до смішного: начебто рентген винайшов російський мужик, який у чотирнадцятому столітті сказав своїй дружині: «Я тебе, суку, наскрізь бачу!» Але в тому, що у справі гібридизації саме Микола Пржевальський далеко обійшов своїх західних сучасників, у мене, пише автор, немає найменшого сумніву.

У той час австрійський чернець Мендель ще тільки-но проводив перші несміливі досліди зі схрещування двох видів гороху, але не пішов далі схрещування сочевиці з квасолею. Слів «генетика» чи «хромосома» не було ще в науковому обігу, а наш великий учений взявся проводити експерименти зі створення гібрида людини з вищими ссавцями. Наука була в недорозвиненому стані, і навіть штучне запліднення здавалося справою майбутнього. Експерименти доводилося проводити найнатуральнішим чином, який читач сам може собі уявити. Спочатку генерал хотів прилаштувати до цієї справи свого денщика Ферапонта, але той виявився занадто віруючим, нервовим і консервативним. Коли почув пропозицію, влаштував істерику, замахав руками:

– Свят! Свят! Свят! Ні, ваше превосходительство, що хочете робіть, хоч січіть, хоч розстрілюйте, а на такий гріх я не піду.

Довелось генералу самому взятися за справу. Причому в глибокій таємниці, тому що боявся поголосу. (Зазначимо в дужках, що в тодішньому суспільстві ще панували відсталі погляди на статеве питання і було недосконале кримінальне законодавство. Це зараз люди нашого часу широко дивляться на речі. У найбільш передових країнах уже дозволені одностатеві шлюби, а незабаром, я певен, будуть узаконені і зрівняні в правах змішані сім’ї людини з тваринами. Попервах з найвищими, а потім і з рештою, включаючи риб, рептилій і комах. Але тоді, коли жив Пржевальський, так зване скотоложство всім здавалося жахливим гріхом, злочином і суворо каралося. Так що, проводячи свої експерименти, Микола Михайлович ризикував не лише особистою репутацією в суспільстві, але і свободою.) Однак для нього наука була понад усе, і він, маючи на увазі виключно наукові цілі, йшов на ризик і самовіддано злягався з усіма відкритими ним видами диких тварин. З самкою ведмедя-піщухоїда, з дикою ослицею, дикою верблюдицею, але, пам’ятаючи про кентаврів, найбільше уваги приділив відкритому ним дикому коневі, якому недарма дав своє ім’я.

Коня Пржевальського генерал знайшов у степу, в районі китайсько-монгольського кордону. Це був невеличкий табун диких і агресивних тварин, які не підпускали до себе нікого. Одну кобилу, що особливо сподобалася Миколі Михайловичу, насилу вдалося відбити від табуна і впіймати. Пржевальський назвав її, великооку і стрімку, що летіла степом, немов на крилах, Орлицею. Це була дуже красива, вільнолюбна, дика і норовиста істота. Генерал попервах їй, очевидно, не сподобався. Загнана в спеціальний станок, вона виривалася, хвицалася, кусалася, рвала посторонки. Микола Михайлович самок людського роду (хоча й користувався в них великим успіхом) не поважав. Але дуже галантно доглядав за Орлицею, годував її відбірним вівсом, пригощав швейцарським шоколадом, купав, розчісував гриву і прикрашав польовими квітами. Він казав їй ласкаві слова, показуючи тим самим, що зовсім не вважає її істотою нижчою за себе, і зрештою розтопив серце гордої тварини. І сам цілковито розтанув.

Видно було, що експерименти приносять йому все більше й більше задоволення. І Орлиця прив’язалась до генерала. Зустрічаючи його, вона радісно іржала, очевидно, передчуваючи близьке задоволення, і вже не рвалася