Читати книгу - "Маленький Бізон"

Потім почали радитись, хто ж повинен його відкрити. Доручили дядькові Гучному Громові, як людині, що знала світ та його чудеса.

Мати скликала з сусідніх наметів кілька родин, і дядько взявся до справи. З належною поважністю він розгорнув папір. Всередині теж був папір, з гарним кольоровим малюночком.

— Тут є якийсь напис, — зауважив батько.

— І навіть золотими значками! — зраділа мати.

Всі присутні глянули на дядька, але той був безпорадний — він не вмів читати! Отож дядько розгортав пакуночок далі. Як же ми здивувались, коли виявилось, що зісподу був ще папір — весь срібний, і лише під ним — плитка з темно-коричневої маси, досить твердої, але не такої твердої, як дерево.

— Що ж це може бути в лиха? — питався батько.

— Може, це спресований порох? — подав хтось думку.

Дядько понюхав плитку.

— Дурниці — який там порох! Пахне інакше. Навіть приємно пахне!

Дядько поклав плитку й знизав плечима.

— А може, це мило? — висловив здогад хтось із присутніх.

Після нашої розмови з сіуксом ми частенько говорили про мило.

— Мило тане в воді, це відомо, — заперечив дядько. — Може, й це також розтане, тоді ясно — мило!

— Але чому ж воно таке темне, коричневе?

— Мило!

Дядько послинив пальця і потер плитку: палець замастився в щось коричневе.

— Розтає! — гукнули люди в наметі. — Справді мило!

Хтось спритніший запитав:

— А яке воно на смак, покуштуй!

— Адже мило гірке!

Дядько обережно лизнув палець. Раптом обличчя йому проясніло.

— Вже знаю, що це! — радісно гукнув він. — Це найсмачніша річ у світі. Я чув про неї! Вона зветься: шоколад!

Він відломив шматочок, і дав мені покуштувати.

— Нащо ж ти даєш такий великий шматок? — заперечила мати. — Може, це отрута?

— Це шо-ко-лад, жінко!

Я покуштував і, признаюсь вам, онімів. Я не сподівався, що непоказна коричнева плитка може мати такий чудовий, солодкий смак!

Тепер, коли справа з'ясувалась, виник новий клопіт, нова проблема: як саме і хто мав з'їсти плитку шоколаду. Звичайно, шоколад був мій, але покуштувати хотіли всі, і ротів було багато. Нарешті, рада батьків і матерів ухвалила, що я сам повинен це вирішити.

— Ти хочеш сам з'їсти все? — урочисто запитали мене, і п'ятдесят людей, великих і малих, які були в наметі, пожадливо втупили в мене напружені погляди.

Але я вмів бути великодушним.

— Ні! — відповів я, сміливо, не заникнувшись, як належить індійцеві. — Нехай покуштують усі!

Плитку поділили на тисячу дрібних шматочків (тисяча — це, може, й перебільшення, але їх було неймовірно багато!) і шматочки порозкладали на ковдрі. Мені, як власникові шоколаду, припав почесний обов'язок наглядати за порядком і справедливістю розподілу. Отож я сидів біля ковдри і дивився, як люди заходили, брали свою пайку, клали в рот і виходили. Приходили не тільки діти, з'являлися й воїни. Батьки знову пишалися з мене, а я пишався ще більше, хоч поводився стримано.

Ніколи в нашому наметі не було так людно. Адже я мав ще й другу річ, і навіть привабливішу: буквар. Діти разом зі мною переглядали малюнки. Дорослі обговорювали з моїми батьками кожну деталь малюнків. Дядько міг багато що пояснити і знову став нам у пригоді. Прийшов вождь Крокуюча Душа і пильно перегортав сторінку за сторінкою. Ще уважніше дивився чаклун Кінаси. Всі розмовляли про книжку й про мене, наче я справді був героєм.

Книжка навела всіх, хто вмів мислити, на розмову про американців. Ми знали, що незабаром американці цілком підкорять нас. Усіх гнітила думка: який він справді, цей народ? Адже неможливо, щоб усі були такі, як оті купці в Форт-Бентоні, або як комендант Уістлер. Якими ж вони виявляться справді і чи зіткнемося ми хоч колись з добрими, справедливими американцями?

Увечері до нас прийшли кілька старших воїнів і завели з батьком серйозну розмову про це. То були, мабуть, найкращі хвилини мого життя. Вже вкритий на сон теплою бізонячою шкурою, я лежав і прислухався до розмов цих досвідчених людей. Мене морив сон, але я намагався почути кожне слово.

Розмова тривала до півночі. Коли гості пішли, я вже спав. Крізь сон мені вчулося, що мати обережно кладе мені під голову книжку. Так усю ніч я проспав на букварі.

Мій дядько Гучний Грім чимало попрацював у ці дні і став у пригоді всьому нашому табору. Купцям у Форт-Бентоні стало важко дурити наших людей. Всі знали, що це дядькова заслуга. Знали це й купці і посилали йому вслід не один проклін. Дядько не брав цього до серця, навпаки, поводився невимушено і де міг, кепкував з купців. Чим більше вони на нього злостились, тим веселішим ставав