Читати книгу - "Монети для патріарха"

Невже москалі ризикнули шукати його в Туреччині?

Ворог за спиною, не дуже далеко.

Він не знав, що ворог — це дві групи, і та, про яку він не знав, — набагато ближча. Проте розумів, що йти по сліду вміє більшість воїнів.

Сердюк не знав вислову «Найкращий засіб оборони — напад», але весь його досвід підказував йому щось подібне.

Однак діяти треба було не на битому шляху і не поблизу від нього.

Потворник звернув на якусь стежку, що тяглася в гори, просувався обережно: Бог знає, куди вона веде, чи далеко, хто може ховатися обабіч неї?

Він забирався вгору і вгору, уважно оглядаючись навсібіч.

Стежка звивалася, і несподівано він побачив перед собою вертикальну стіну.

Хто проклав стежку, яка вела в тупик?

Місце нагадувало індійську літеру 7{55}: ліворуч — провалля, попереду й праворуч — скелі.

Сердюк зійшов з мула і почав обстежувати місцевість.

Перед черговим поворотом шляху вперед, як і завжди, вирушив Ахмед, який краще за всіх стріляв із лука. Слова «поворот шляху» і «зручне місце для засідки» — синоніми. Ледь звернувши, він побачив мулів, прив’язаних до чахлих кущів, — і жодних ознак людини.

Ахмед розвернувся й поскакав назад.

— Він причаївся десь у розколині. І зустріне нас кулями.

— Або зібрався на гору чи спустився у провалля і пішов далі пішки.

Супутники здивовано подивилися на Джемаля.

— А як же мули?

— Купить. Раз він посланець якогось бея, то гроші в нього є.

Мовчанка повисла у повітрі, як туман.

Дійсно, якщо козак десь там заліг, то краще почекати; скільки б не було в нього води, а вона скінчиться, самі ж вони могли одного послати за водою. Якщо ж він утік, то треба негайно переслідувати — поки слід не охолов.

— Ризикнемо, — вирішив Джемаль.

Він розраховував, що в козака лише одна рушниця, яка може дати осічку, куля може пролетіти мимо, і навіть якщо вона влучить у когось, то пістолі обладунків не пробивають, і тоді один — лише з палашем — буде битися проти двох, які зможуть і стріляти.

В той же час Мусій аж кусав собі губи: що за турки? Звідкіля вони взялися? Якщо вони візьмуть мулів з речами, то що робити — битися чи просто показатися?

Сердюка порятував випадок. Нерви османів були напружені, і коли один з кущів колихнувся, Ахмед пустив туди стрілу — чого б ніколи не стала робити чесна людина, яка просто побачила невідомо чиїх мулів. А раптом господар туди пішов у справі, яку навіть султан без слуг робить?

У відповідь на стрілу щось свиснуло, і нещасний ато, єдиний, хто не мав шолома, випав із сідла з розтрощеним черепом.

Джемаль та Ахмед миттю опинилися на землі.

— Він там, — Ахмед указав поглядом на вершину скелі, — я не встиг пустити стрілу!

— Тримай його!

— А ти подивися отуди, за мулами!

За мулами, обіперта стволом об скелю, стояла рушниця.

— Не зміг піднятися, тримаючи її в руці, — бачиш, ременя немає.

Вони не знали, що ремінь з рушниці Пройдисвіт зняв сам, аби справити саме таке враження.

— Слухай уважно. Я зараз накину аркан он на ту брилу, що схожа на кіготь. Аби дістати мене з пращі, йому доведеться піднятися на весь зріст, а якщо з пістоля — то підійти ближче. І він підставиться під твій постріл!

Джемаль був ким завгодно, тільки не боягузом.

Він перебіг до підніжжя скель на відстані майже тридцяти кроків від Мусієвої засідки, розкрутив аркан і з першого ж кидка заарканив гостру каменюку. Поліз, упираючись ногами в скелю.

У відповідь пролунав постріл, гучніший за мушкетний, щось провило, ударилося об кам’янистий ґрунт біля Ахмеда й вибухнуло в повітрі.

На жаль, порохові гранати мали нікчемну потужність. Мідні уламки не пробили обладунку з шоломом. Проте у турецькій голові загули християнські церковні дзвони, бо удар уламка по криці був досить потужний.

Не знаючи, виведено турка з ладу чи ні, але розуміючи, що жоден бій не можна виграти без ризику, Мусій кинувся до того місця, де підіймався Джемаль, а той, у свою чергу, сковзнув униз і забився проміж каміння так, що сердюкові довелося б перегнутися через край, аби побачити турка.

Ільченко сховався за тим камінням, що його «заарканив» ворог, і потяг аркан догори.

Джемаль скривився, глянув на свої долоні, з яких була зідрана шкіра, пообіцяв козакові тисячу й одну смерть, але тепер вони опинилися в гіршому становищі, аніж він гадав.

— Не давай йому висунутися! — крикнув він лучникові.

Їх усе ж двоє, а він один.

І мортириця його не така вже й страшна зброя.

Джемаль стрічався з венеціанськими мортирицями під час війни — вони по-справжньому