Читати книгу - "Монети для патріарха"

Мусій так ніколи й не дізнався, що його порятувало.

Юсуф був вихідцем з боснійських мусульман — єдиного мусульманського народу, на який розповсюджувався девширме — що буквально означає «збирати квіти», проте християни називали це «податок кров’ю» — мобілізація дітей. Усупереч поширеній думці, забирали не немовлят, а підлітків, та й у корпус ені-чері{51} потрапляли не всі й навіть не більшість. Він потрапив під один з останніх таких наборів, та оскільки батько його був не простий, він сам показав на іспиті гострий розум, а батько дав хабара, то підліток став султанським пажем. Щоправда, він не зробив блискучої кар’єри, що інколи траплялося, і не потрапив до гвардійської кінноти — що траплялося в більшості випадків. Але отримав непогану освіту. Він володів арабською, перською та угорською мовами — крім рідної, сербсько-хорватської, яку, до речі, тоді частіше називали боснійською. Він вивчав військову теорію і вмів власноручно робити порох. На відміну від багатьох європейців, навіть професійних лікарів, він знав, що до ран не можна торкатися брудними руками. Так само він пам’ятав, що за тими заповітами, які Джебраїл{52} продиктував Пророку (хай благословить та привітає його Аллах!), християни є не невірними, а «людьми [72] Письма», до яких належить виявляти терпимість та душі яких можуть потрапити до раю. Тому бажання цього Муси поховати рабиню-християнку за правилами її релігії не викликало в нього протесту.

Проте… Проте якщо із Заходу на Схід вирушали купці та мандрівники, чимало з яких потім писали книги про свої мандри, то з Туреччини на Захід вирушали лише дипломати, які не писали нічого, бо в турецькій культурі не було такого явища, як мемуари.

Тож уявлення Юсуфа про християнські країни, м’яко кажучи, сильно відрізнялися від істини. Про те, що в Росії та Речі Посполитій є цілі мусульманські народи, він не знав. Чув про випадки страт австрійцями ренегатів,{53} навіть тих, хто погоджувався зрадити повторно. І думав, що це в усьому християнському світі так. Що не може мусульманин прибути з країни християнської.

Тому, переконавшись в обрізанні Муси, Юсуф втратив до нього цікавість.

«Хоч сам займайся розбоєм!» — дійсно, грошей залишалося усього нічого.

Юсуф не радив рушати далі самому, бо розбоєм займалися не лише гайдуки, але й ті турки, яких вигнали з Угорщини, ба навіть аскери турецького війська, яке роками не отримувало жалування. Але й він погоджувався, що невідомо, коли пройде караван та куди він буде направлятися.

Тому Мусій рухався, але не зовсім дорогою, а паралельно їй. Такий рух був повільніший, але не набагато, бо турецькі дороги, колись чудові, зараз мало чим відрізнялися від бездоріжжя.

Ніч після зустрічі з Юсуфом минула погано — сердюк просинався багато разів.

Крім небезпеки, його мучили докори сумління: навіщо взяв із собою Мар’яну? Ну то й що, що старий наказав, треба й свою голову на плечах мати.

А з іншого боку, куди б вона пішла? Навіть до монастиря без вкладу не візьмуть.

Ще гірше ставало, коли уві сні з’являлося обличчя Якова. Ну то й що, що гетьман — упир? Найнявся б у робітники, то того гетьмана і не побачив би!

І жах, що хтось задушить сплячого, чомусь уявлялося саме це — задушить.

Треба було або приставати до турецького каравану — і витрачати гроші на саме приєднання та караван-сараї, або…

Або самому зайнятися розбоєм.

Щоправда, тут поставало багато «але», починаючи з того, що без охорони на шляху траплялися (причому не часто) лише ті, у кого взяти було нічого.

— Гадаю, це його слід. — Ворожбит, точніше ато{54} на ймення Хасан, випростався, оглядаючи своїх супутників.

Сулейман зміг послати лише трьох чоловік — ворожбита-ато та двох джебеліїв.

Річ у тому, що виявити ворога міг (крім самого Сулеймана) лише Хасан, тож його супутники не могли не зрозуміти, що тут без чар не обійшлося. Тому й довелося послати тих, хто вже дещо знав і довів свою мовчазність.

До того ж послати великий загін — значить викликати підозри. Та й їм же не треба брати супротивника живцем. Кулі або шаблі беруть будь-кого.

— Ти певен? — спитав Джемаль.

— Ми знаємо, — Хасан, невисокий на зріст, дивився на височенного Джемаля, трохи мружачись. — Ми знаємо, що той, хто нам потрібен, — козак і слабенький чаклун. Це, — він указав на відбиток чобота у багні, — козак, причому якийсь особливий, і слабенький чаклун. Непогано б’ється. Може розмовляти арабською і татарською. Слід його мулів, гадаю, візьмемо без магії.

— Він десь недалеко. — Айюка дивився на кістку, не розуміючи, що цим попереджає противника.

З трьох його попутників щось запідозрив лише Роб Кемпбел. Але він і сам не зміг би чітко висловити свої підозри.

Мусій відчув, що на нього ворожать, і мало не підскочив у сідлі. Давно такого не було,