Читати книгу - "На нові землі"

Настав день нового місяця. Ворогів ніхто не бачив, і зупинка була спокійною. Втікачі поволі звернули з рівнини, наблизились до річки і розташувались у джунглях на галявині, яку оточували велетенські бамбуки. Смеркатись ще не починало. Чоловіки й жінки готували вогнище і будували притулок з ліан та колючого гілля. Червонозолоте світло залило хмари; дихання вогню досягало, здавалось, неба. Чути було шум незнайомої буйної рослинності, і Аунова душа сповнилась урочистим спокоєм. Та ж м’якосердість, що змушувала його дарувати життя переможеним, робила його ніжним біля Джехи. Він відчував якийсь острах в її присутності. Важке волосся та чарівні вогники в очах Джехи п’янили його дужче, ніж радість перемоги. Невиразні і полохливі мрії зринали в ньому. Коли він згадував, що потрібна згода від Ухр, все єство його повставало проти можливої відмови. Та в глибині душі він корився звичаям цих жінок, які поділяли з ним усі небезпеки.

Коли між стовбурами бамбуків заблищали зорі, він підійшов до жінки-ватажка, що закінчувала вечерю, і запитав її:

— Чи віддасть мені Ухр Джеху в дружини?

Зрозумівши його, Ухр завагалась. Закони її орди були суворі; з давніх-давен повторюючись, вони набрали сили й точності. Жінки з орди не могли побратися ні з Людьми Вогню, ні з лемурами. Але останні події викликали глибоку невпевненість. Ухр не знала, чи є ще чоловіки її раси. Аун же був їхній спільник.

Вона відповіла:

— Треба спочатку позбутись ворогів. Після того Ухр ударить Джеху в груди, і вона стане дружиною Ауна. Ось так!

Уламр зрозумів тільки частину відповіді, але палка радість залила його серце. Він не помітив, що Ухр була сумна; вона ж не розуміла, чому Аун віддає перевагу цій гнучкій дівчині перед жінкою-ватажком з її мускулястими руками і важкими щелепами...

Втеча тривала і другого, і третього дня. Тепер річка була вже зовсім близько. З’явилося скелясте пасмо, що нагадувало те, де жив лев-велетень. Ніяких ознак присутності ворогів не було, і навіть Ухр почала думати, що вони відмовились від погоні. Щоб переконатися в цьому, вона разом з Ауном і Зуром зійшла на високу скелю, звідки можна було бачити всю місцевість аж до обрію. Опинившись на самому вершечку, вони на великій відстані побачили річку, що кружляла в степових берегах, а далі, на кордоні джунглів, постаті ворогів, які рухались в напрямку табору втікачів.

— Люди-Собаки! — скрикнула Ухр.

Аун переконався, що ворогів не поменшало, і зауважив:

— Вони не йдуть нашим слідом.

— Вони його знайдуть! — заперечила Ухр.

А Зур задумливо додав:

— Ми повинні перейти річку!

Така спроба ледве чи була можливою навіть для найкращих плавців, до того ж багато крокодилів ховалося в мулі, на островах і косах. Але Зур знав спосіб перепливати воду за допомогою великого гілля чи зрубаних стовбурів, перев’язаних ліанами та лозою. Він повів утікачів до берега річки, де густо росли чорні тополі. Два стовбури, що лежали в затоці, прискорили будівництво. Опівдні пліт був готовий, але і ворог був близько. Його авангард виткнувся з-за повороту річки, на відстані якихось трьох чи чотирьох тисяч кроків.

Коли пліт рушив від берега, нападники зняли гнівну лайку. Аун відповів бойовим кличем, а жінки підтримали його вовчим виттям... Втікачі пливли навскоси, та течія їх несла прямо на ворогів. Нарешті обидві ватаги опинились віч-на-віч. Їх відокремлювали якихось двісті ліктів. Люди Вогню, всі двадцять дев’ять чоловік з кремезними тулубами, собачими щелепами і мускулястими руками, зібрались на ріжку. Їх круглі очі палали звірячою люттю. Більшість удавала, ніби хоче стрибнути в воду, але там серед латаття ворушились крокодили і пітони.

Тимчасом Аун, Зур і жінки гіллям відштовхували пліт. Він проплив між двома островами, крутнувся, на хвилину наблизився до Людей Вогню, а потім поплив до протилежного берега, і жінки посміялися з ворога.

Втікачі заглибились у джунглі і незабаром вийшли до притоки. Це була неглибока річечка, по дну якої легко можна було йти. Але Зур порізав на шматки шкуру сарни і пояснив, що кожен, виходячи з води, повинен обмотати шкурою ноги. Всі зійшли на прибережне каміння і, вживши цей захід, змили водою свої сліди.

— Зур найхитріший з усіх людей! — вигукнув уламр. — Люди-Собаки, подумають що тут пройшов табун!

Оскільки вороги нерідко вміли знаходити і замасковані сліди, то втікачі йшли не затримуючись аж до пізньої ночі.

Починались болота. Довелося брести грязюкою або поволі йти берегом. Два дні втікачі просувались вперед не швидше, ніж плазуни. Потім річку стиснули круті береги, і велика сланцьова стіна перегородила шлях. Вона була завдовжки у три тисячі ліктів і шістсот заввишки; на заході стіна заходила в річку,