Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коло них, вибачаючись, пройшли двоє наперед. Він у чорному костюмі. В білій сорочці, як Іван. В неї на голові якесь рябунча-глечик, а на очі спущена чорна рянда-ганчірка. «Може, боїться паніка, аби їй мушка не сіла на твар[72], — подумав Іван, дивлячись на сітчасту вуаль. — Мудряки то пани у великих містах… Айбо Терка ніколи би не повісила собі таке на очі».
— Мені здається, Іване, що ти колись скаржився на свій слух, — неголосно заговорив Свадеба. А ти знаєш, що Сметана написав цей надзвичайний музичний твір, коли був уже зовсім глухим. Та він серцем відчував музику…
Світло в залі почало згасати. З внутрішнього боку над аркою сцени загорілися софіти, на авансцені — прожектори, що розрізували червону оксамитову завісу, яка почала роздвоюватися.
«Майже сто музик! Господи, ба де їх тілько наглядали? А чей з усьої Чехії поназбирували!».
Музиканти встали. Зал заплескав.
Свадеба шепнув Іванові на вухо:
— Добре слухай кожний інструмент!..
Диригент махнув паличкою, і в залі полилася мелодія першої частини симфонії.
— «Вишеград»… Це так називається замок. Отой великий, за Прагою. Там колись жили могутні чеські богатирі…
Іван махнув рукою, аби Свадеба не шептав, бо заважає слухати.
«Яка красна музика! — подумав Іван, заворожений першими акордами. — Ба ци не можна би ото так про Довбуша написати?».
Зал заповнюється то суворими, то величавими, то благородними акордами.
Іван примружив очі і ніби почув голос славетного співця Любомира, котрий під звуки арфи розповідає про свою батьківщину.
Дзвенить гірський струмочок, перестрибуючи камінці. Десь із-за густих дерев обізвалася сопілка. Ген там, у долині, весілля справляють. Горянки танцюють польку — веселу і грайливу. Надпливає ніч, і на берег красуні-Влтави виходять русалки…
Річка стає неспокійною. Сердито мчить-рветься на Святоянські пороги і необавки опиняється на волі. Плеще хвилями, цілує береги і біжить до руїн Вишеграду…
А ось і Шарка — та зваблива дівчина, що заманила до себе рицарів, а потому знищувала їх…
Зазеленіли луки, загомоніли ліси. А на узліссі розкинувся табір Яна Жижки. Звідси воїни чеського полководця вирушали на захист рідної країни. Звучить гімн таборитів — величавий і дещо суворий.
З туману випливає висока гора Бланік. У ній, розповідають, сховалося військо таборитів, аби вийти звідти лише тоді, коли над батьківщиною нависне ворожий меч…
І знову — флояра, сопілка, арфа…
Іван так заплескав під кінець, що сусіди почали оглядатися. В очах його світилися радість і подив. Він ні на кого не дивився, нікого не чув, бо був у полоні тієї музики, що зачарувала його, розбурхала в ньому найтонші струни, котрі досі стояли незайманими, а тепер заспівали ніжністю і суворістю, благородством і красою.
— Досить, друже мій, а то ще раз повторять на твоє прохання. Пошкодуй музикантів!
Лише тоді Іван перестав плескати.
Як виходили з залу, Сила взяв Яна під руку і сказав на вухо та так, аби почула й Ганічка:
— Будете сердитися, Яне, чи ні, а я вас більше слухати не буду.
— Шкодуєш?
— Шкодую, що досі ще не чув такого дива дивного. Дуже шкодую.
Чемпіон республікиБрость на каштанах усміхається, а завтра так буде реготати, що аж трісне від сміху! Чого ж би їй не вишкірятися? Чого ж би їй не стріляти, коли весняне сонце пнеться своїми променями до сонних пуп’янків і лоскоче-залоскочує їх?
Зранку переносив мішки з борошном. Палічек і його помічник уже знали, що Іван Сила три-чотири години відпрацьовує у них щоднини, а потім до надвечір’я кудись зникає. Мабуть, має ще й іншу роботу. Та у списку найбільше кілограмів у Силовій рубриці. А як би цілий день переносив? Той би, певно, й десять тонн понатягував. Напарники по-дружньому заздрили йому. Порубка, правда, іноді по-своєму застерігав Івана:
— Життя, як вогонь: початок його полум’я, а кінець — попіл. Чим довше буде горіти той вогонь, тим краще буде твоє життя. Бережи той вогонь, бо знадобиться на старості літ!
«А, може, правду каже Старий? Айбо не буду по мірці переносити, як і мішок не дуже тяжкий…»
Іван прикупив навіть дешевий годинник, аби ніколи більше не запізнюватися на заняття до Неймана. До зорі схопився з ліжка. Помився, переодягнувся та й узяв свій чемоданчик, як називали вантажники гирю в двадцять п’ять кілограмів, з якою Сила ніде не розлучався. Навіть у трамваї, і то тримав її, аби відчувати який-небудь тягар.
«Пану Нейману треба догодити. Учора придивлявся, як у мене грають мускули. Чому б їм не грати, як щось роблять? Айбо, каже, що треба їх держати, аби не грали, коли піднімаю штангу. Та й ноги не так розчепірюю, як треба. І лікті неподатливі. Каже, на грудях мало придержую штангу. Та я би її і цілий день так удержав!.. Про якісь волокна у м’язах говорив. Де ті волокна, коли там саме м’ясо!..».
На тому місяці Іван легко вижимав за трьома разами по триста шістдесят кілограмів. Це на той час був рекорд республіки з Іванової вагової категорії. Та Нейман ніколи не поспішав похвалитися цим досягненням свого вихованця. Чимось був незадоволений, очевидячки Іван мав піднімати більше. Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сила на прізвисько «Кротон»», після закриття браузера.