Читати книгу - "220 маршрутів"

— Вона завжди так виглядає.

— У вас останнім часом не було якихось конфліктів?

— Та де!

— А тоді на дискотеці?

— Я сказала їй, що ти вже з кимось зустрічаєшся.

— А потім вона постійно бачила нас разом. Тобі не здається, що...

— Та ні, ну, що ти! Вона не така!

— Тобто ми знову там, звідки починали, — підсумував Міколай. Йому вже теж було невесело. — Слід визнати: якщо нас не врятує диво, то можна готуватися до найгіршого.

— Подивіться лишень! Ромео і Джульетта за мить до відчайдушного кроку! Яка зворушлива сцена! — Кайтек зі своїм зубоскальством нагодився саме тоді, коли був найменше потрібний!

— Відвали! — бовкнув Міколай.

— Іще чого! Ніжні прощання — мій улюблений мотив у романтичних комедіях, — і далі кпив той, навіть не думаючи лишити їх у спокої.

— Тебе хтось кликав?!

— Ромео ще дуже навіть живий! Мабуть, отрута ще не почала діяти. Я планував зіграти в цій п’єсі роль отця Лоренцо, та якщо я нікому тут не потрібен, то «на все хай буде воля неба»[17]! — Кайтек здійняв руки, іронічно розсміявся й нарешті пішов геть.

— Що йому було насправді треба? — спитала Меланія.

— Без поняття, — Міколай знизав плечима. — Він дуже дивний.

Перед педрадою ще мали відбутися батьківські збори. Міколай упрошував мати, щоб вона стримала вчительку й батьків від прийняття квапливих рішень.

— Зрозумій, Меланія ніколи б чогось такого не зробила. Вона інша. Я... я знаю її краще, ніж інші. Ми... ми багато часу проводимо разом. У неї немає залежності.

— Що ти кажеш, Мікусь?! Залежність?! Що ти маєш на увазі?!

— У неї немає нічого, розумієш?! Навіть дому немає! Вона з матір’ю, сестричкою та братиком живе на ділянках, у такому примітивному будиночку. Вона не може дозволити собі купити автобусний квиток до центру. Але вона завжди усміхається, уявляєш? Ця ручка їй не була потрібна! Це не та дівчина, яка мусить мати кожен гаджет.

— О господи! Про що ти говориш?! — Йоланта Вербицька була приголомшена. — Які ділянки?! Я нічого не розумію.

— Пам’ятай лише, що вона цього не робила. Будь-хто, але не вона!

— Виглядає так, що все свідчить проти неї.

— А чому це всіх треба судити за виглядом?! Скрізь завжди один вигляд! У школі кожен створює імідж. Вигляд важливіший за те, яка людина насправді! Вигляд — це лише вигляд. Чого ти впевнена, що правда виглядає саме так?! — вигукнув Міколай, схопив куртку й побіг на ділянки.

Вони з Меланією чекали до пів на дев’яту. Вклали малих спати, а самі мовчки сиділи й прислухалися, чи не рипне хвіртка. Нарешті повернулася мама Меланії. Вона видавалася змученою, очі мала заплакані. Жінка важко опустилася на ліжко.

— Рішення буде завтра вранці.

У всіх них попереду була жахлива ніч.

І як це іноді трапляється в казках, але майже ніколи в житті, справа Меланії та Беати обернулася зовсім несподівано. Майже під кінець першого уроку до класу ввійшла усміхнена, хоч і втомлена, Меланія.

— Вибачте, — звернулася вона до вчительки й сіла за парту.

Схоже було, що справа якось вирішилася. Міколай не міг дочекатися дзвінка. На перерві до Меланії не можна було проштовхнутися, тож він уривками вихоплював її слова:

— Сказала... Нові обставини... Не з моєї вини... Беата сама...

Коли він нарешті витягнув її з натовпу, дівчина ніяк не могла оговтатися. Він просто пригорнув своє курчатко.

— То це таки правда із цим щастям, — промовив він. — Хто б подумав?

Повернення Беати не мало нічого спільного з її тріумфальним виходом. На перерві більшість однокласників взагалі її не помітила. Лише на наступному уроці, коли її місце вже не було порожнім, класом поповзли припущення й перешіптування. Витримати це Беаті було явно непросто, хоч вона й завжди прагнула уваги. Порожнеча, що раптово утворилася довкола неї, була чужою й неприємною. Важко довго витримувати відчуженість усього класу.

Після уроків, щоб відсвяткувати неочікувану перемогу, Міколай з Меланією поїхали на коротку екскурсію центром. Аж тоді вона розповіла, що відбулося в кабінеті директора.

— Що це за нові обставини? — допитувався заінтригований Міколай. — І коли вони виникли?

— Поняття не маю, але мені це справді байдуже.

— Цікаво, чому Беата одразу не повернулася на заняття?

— Не знаю. Спочатку зайшли вони з мамою, і були там досить довго, а я чекала в секретаріаті. Потім вони вийшли. Беата плакала, а її мама була дуже сердита. Потім зайшла я, почула, що можу повертатися на уроки, оце й усе насправді.

— Тобі не здається, що це дивно? Що такого могло статися вночі?

— Не знаю.

Вони доїхали до кінцевої на вулиці Емілії Платер. Меланія не була настільки схвильована, як уперше. Поклавши голову Міколаєві на плече, вона навіть на хвильку задрімала. Коли вони чекали на якийсь автобус, щоб повернутися додому, Міколай помітив на розкладі одну з давніших наліпок Кайтека. Він показав її Меланії.

ХТОСЬ ЗАВЖДИ

ПОМИРАЄ ЗА ПРАВДУ

2002.06.20

32/105

QuaietSquadVleps

— Жах. Що